Герои этой войны

[AIRBORNE]

Мамо, не турбуйся, я на полігоні
– Ви здивуєтесь, але батьки ще й досі не знають, що я на війні. Кажу: «Мамо, не турбуйся, я на полігоні». Поки що вдається шифруватися, – посміхаючись розповідає Сергій Кузьменко, головний сержант взводу мотопіхотної бригади.
Командир мінометного розрахунку родом з Київщини. В армії – вже три роки. “Гуляючись”, за місяць з нуля викопав і обладнав бліндаж. Зізнається – не сам, допомагали побратими.
– Ліс, мішки, скоби, цвяхи – усе привезли з бригади. Від нас – лише бажання й час. Копали все ручну, потім робили накат з колод, закладали мішками з землею. Так потихеньку і побудувались.
Тепер це зручна, комфортна, тепла й економна “хатинка”, яку охрестили Фазендою.
– Споруда настільки надійна, що може витримати пряме влучання снаряду калібру 152-мм. А зараз, коли похолодало і йдуть дощі, тут тепло і, найголовніше, – сухо. Рухаємось далі! Разом переможемо! Слава Україні!

Мобільна прес-група ОТУ “Північ”

 

[Mechanik]

19-річний командир Максим Громов

Втік з школи на Майдан.
Втік з Майдану на війну, навішав лапші, що є 18 років, хоча було 17.
Полетів з Гордійчуком на Саурку, учасник оборони висоти.

Під Санжар...івкою, позиція "Валера" з своїм підрозділом "відганяв" сєпарскі танки. В результаті спалив з СПГ "півтора". Один повністю, другому збив гусянку. З танка витащили екіпаж з російськими документами і познімали озброєння. Отримав позивний "Марадьор" за це.
Дебальцеве, Піски, Зайцево.
Останнім часом командував розвідвзводом мехбатальйону під Мар'їнкой.
Саперствував, назнімав ПМНок російських, заборонених конвенціями різними.
На одній недавно трохи підірвався.
Нова нога в процесі бета-тестінгу.
Хоча впевнений, що через 2-3 місяці буде десь під Широкіно лазити з новою ногою.
Жодної Державної нагороди, та він і не париться з приводу цього.
При цьому в нього є те, що коштує найбільше, - гідність Воїна і повага сотень таких, як він.

 

[AIRBORNE]

 

[AIRBORNE]

Він пішов воювати у 19. Боєць 24-ї бригади Роман Карапінка на псевдо Карапінич – живий приклад сучасної й патріотичної української молоді. На початку війни хлопець, чиї друзі служили у добробатах, був волонтером. А закінчивши навчання, він одразу ж підписав контракт із ЗСУ. Бойове хрещення Карапінич пройшов у «гарячому» селищі Зайцеве, що поблизу окупованої Горлівки. Нині йому вже 21 рік, Роман пройшов чимало кілометрів на передовій, проте, жодного разу не пожалкував про своє рішення захищати Україну.

І, поки ви дочитуєте цей пост, прямо зараз на фронті нас із вами захищають сотні таких же молодих патріотів, як Роман Карапінка. Допомагайте найкращим, вони ризикують собою, щоб ми мали спокійний сон: https://goo.gl/bFm5QZ

Автор фото: Олексій Годзенко (Oleksii Hodzenko)
Фонд «Повернись живим»

 

[AIRBORNE]

Парамедик Дарина Зубкова... Янгол Охоронець для Воїнів... Дякуємо за врятовані життя наших захисників!

 

[AIRBORNE]

Тетяна Ричкова, мешканка Дніпропетровська, її чоловік пішов воювати проти сепаратистів добровольцем. Побачивши, як багато всього не вистачає військовим, Таня вирішила забезпечити всім необхідним 300 бійців на $6 тис.— кошти, отримані від продажу власної дачі.

 

[AIRBORNE]

В Одесі помер відомий військовий лікар Олег Кушнір, який також рятував і бійців, що отримали поранення на Донбасі.
Йому стало погано на роботі — під час операції. Колеги-медики нічого не змогли зробити.
“Раптово пішов із життя один із найкращих госпітальних лікарів, начальник клініки інтенсивної терапії Одеського військового госпіталю Кушнір Олег Сергійович! Пішов на робочому місці, під час операції, рятуючи життя іншим, він не вберіг себе!” — написав він.Як з’ясувалося, під час операції Олегу Кушніру стало погано і він присів відпочити. Три години лікарі госпіталю і приватних клінік намагалися повернути його до життя, але запустити серце так і не вдалося.

 

[AIRBORNE]

Він бинтує. Потрісканими від вітру, шорсткими руками. Бинтує поранених товаришів, себе самого, душевні рани, що спричинює війна. А зараз бинтує снайперську гвинтівку Драгунова. Один виток, другий, третій. Бинт чорніє від брудних пальців. Треба трохи «докрутити». Четвертий виток, п’ятий. О, так значно краще. Так точно буде меншим ризик «засвітитися».

Якби не війна, ви б ніколи не дізналися, що військові бинтують зброю, аби взимку та у певних умовах ландшафту її замаскувати.

Якби не війна, той, хто на знімку бинтує снайперську гвинтівку, ніколи б не взяв її до рук.

Війна калічить. Зупинити її кожен із нас може тут: https://goo.gl/pfJjmJ

Автор фото: Lidia Lem
Фонд «Повернись живим»

 

[AIRBORNE]

В Одесі помер відомий військовий лікар Олег Кушнір, який також рятував і бійців, що отримали поранення на Донбасі.
Йому стало погано на роботі — під час операції. Колеги-медики нічого не змогли зробити.
“Раптово пішов із життя один із найкращих госпітальних лікарів, начальник клініки інтенсивної терапії Одеського військового госпіталю Кушнір Олег Сергійович! Пішов на робочому місці, під час операції, рятуючи життя іншим, він не вберіг себе!” — написав він.Як з’ясувалося, під час операції Олегу Кушніру стало погано і він присів відпочити. Три години лікарі госпіталю і приватних клінік намагалися повернути його до життя, але запустити серце так і не вдалося.

особисто мене оперував, два уламка витягнув, один залишився, вічна пам'ять, справжний ЛІКАР

 

[AIRBORNE]

До війни кримський татарин Руслан зі своєю великою родиною жив і працював у Криму. Встиг здобути вищу економічну освіту в Харківському національному університеті. Та спокійне життя перервав підступний план Росії щодо захоплення півострова. Руслан покинув Крим, батьків і рідних, бо не міг змиритися із московською злочинною політикою на Батьківщині.
На початку січня 2016 року він прийшов у Херсонський обласний військкомат з паспортом громадянина України і величезним бажанням захищати Україну від агресора. Швидко пролетіли місяці навчання і підготовки. В березні він уже розпочав свій бойовий шлях під Теплим на Луганщині. Під шаленими обстрілами, вогнем снайперів та в сутичках із ДРГ противника загартовувався вольовий характер майбутнього командира.
Спочатку Руслан служив стрільцем, а коли командири помітили і оцінили його потенціал, вольові й лідерські якості, командував відділенням на БМП, був заступником командира взводу, а по завершенні прискорених офіцерських курсів і присвоєнні первинного офіцерського звання «молодший лейтенант» йому довірили командувати кулеметним взводом.
У боях під Станицею Луганською Руслана було поранено на одній з позицій взводного опорного пункту. Противник застосував АГСи, і одна з гранат вибухнула зовсім поряд. Осколки влучили в ногу і через бокову ділянку тулуба, не захищеного бронепластинами, дійшли до спини. На щастя, вони не зачепили життєво важливі органи. Лікарі у госпіталі вилучили частину осколків, та два все ж таки залишилися в тілі, бо діставати їх було вкрай небезпечно. Коли рани затяглися, Руслан повернувся на позиції.
Руслан дуже любить працювати зі зброєю, він досконало опанував ПКМ, ДШК, СПГ, АГС.
— Коли батальйон проходив підготовку на Яворівському військовому полігоні, — розповідає Руслан, — я познайомився з Андрієм Моругою з Фонду «Повертайся живим». Він навчив мене працювати з планшетами зі спеціальним програмним забезпеченням. А нині я сам як інструктор передаю ці знання бійцям батальйону. Завдяки вмінню працювати з планшетом значно підвищується ефективність застосування зброї. Я неодноразово мав змогу оцінити ефективність стрільби із застосуванням планшета, — ділиться Руслан. — Наприклад, під час другої ротації, ми за допомогою розрахунків програми зуміли знищити з великої відстані транспортні засоби противника з боєприпасами і паливом, за командою точно били по вогневих точках противника.
Уже під час служби у війську Руслан познайомився з чарівною дівчиною Мариною. За спілкуванням молоді люди відчули обопільну приязнь, а згодом симпатія переросла в кохання. Закохані побралися. І хоча бути разом їм вдається не так часто, як хотілося б, та коли випадає нагода, їхньому щастю немає меж.
Нині підрозділ Руслана виконує бойові завдання на Донецькому напрямку. З перших днів своєї вже третьої ротації він зразковою бойовою роботою підтверджує, що по праву носить звання командира. Попри часті мінометні обстріли, настрій в молодого офіцера по-справжньому бойовий. Він сподівається, що в найближчому майбутньому Донбас буде очищено від російсько-терористичних банд. А ще в Руслана є заповітна мрія:
— Я мрію повернутися, — каже Руслан, — разом із Мариною у вільний від російських окупантів Крим із високо піднятим синьо-жовтим прапором! І щоб весь світ бачив, як він майорить над Сімферополем, Севастополем, Феодосією і Керчю, над кожним містом і селом Криму, який був, є і завжди буде українським!

 

[AIRBORNE]

БОРИС РЯБУХА, позивний "Вектор" - капітан української армії, проходив службу в Криму. Під час окупації півострова не зрадив присязі, не піддався на солодкі обіцянки, а залишивши квартиру та все майно, переїхав з родиною у Житомир. Воював у Пісках, брав участь у боях за Донецький аеропорт, Вуглегірськ та Карачун. Легендарна 95-та бригада пишається таким офіцером ! Ось справжня офіцерська честь ! Не зрадити Батьківщину !
Героям Слава !!!

 

[AIRBORNE]

В цей день 1988 року народився Андрій Мудрик — солдат ЗСУ 51 омбр. Кавалер ордена «За мужність» III ступеня. Навідник-оператор танку Т-64М, який 24.08.2014 у нерівному бою знищив два російських Т-72, а на третьому повернувся назад...

 

[AIRBORNE]

Cпpaвжнiй герой і одна із знакових постатей цієї війни. Позивний "Cумpaк", гeнepaл Iгop ГOPДIЙЧУК, відзначає сьогодні День Народження. Він працював у військовому інституті, потім в штабі, і міг собі, як і багато колег, спокійно відсидітись в тилу, але поліз у найгарячіші точки фронту, пройшов пекло Савур-Могили. В страшну спеку, без води, їжі і медикаментів, в повному оточенні віроломного ворога, практично без прикриття артилерією, під обстрілами градів, він керував до кінця жменькою таких, як він сам, героїв, а коли отримавши осколкове поранення в голову, що розможжило йому півчерепа, пролежав дві доби непритомним під палячим сонцем, санбригада ворога занесла Сумрака у "200"-ті. Але він чудом вижив, і зараз генерал ГОРДІЙЧУК служить вірою і правдою Україні. Він — джерело оптимізму і впевненості у невідворотності нашої перемоги. Такі як він — гордість нашої Армії і нашої Землі! Герою Слава!

 

[AIRBORNE]

«Я нікому не нав’язуюсь як капелан, - розповідає Андрій. - Все дуже банально: знайомлюся, п’ю чай, рубаю дрова – роблю, що треба… ».

Його задача – як і в решти бійців підрозділу. Він так само «тримає сектор» - тільки в іншій площині.

«Є такий душевний надлом, межа, - говорить капелан. - У Писанні є такі слова: "Бог дає силу змученим і підкріпляє того, хто знеміг. Але Він дає це тому, хто надіється на Нього". І справа капелана – це привести людину до віри. Бути самому прикладом - насамперед. Тому що люди завжди дивляться на людей, беруть із когось приклад».

Андрій пройшов із 72-ю бригадою увесь її шлях від 2014 року: Волноваха, Старогнатівка, Авдіївка... Він говорить: до появи штатної капеланської посади їздили на громадських засадах по двоє: «Таке правило існує ще з часів Христа – він посилав учнів по двоє. І ми завжди їздили по двоє. Але зараз такі порядки у військових. Та ми сподіваємося, ми все-таки знову їздитимемо по двоє – згідно з Писанням».

Розповідає – часом виникає потреба у спільній молитві, тож він молиться разом із бійцем просто в окопі, часом – достатньо просто вислухати.
«Хтось каже, що він невіруючий, атеїст, - міркує Андрій. - Але і атеїсти люблять, аби до них ставилися по-християнськи - вислухали, підтримали…».

А ще Андрій каже, що має погану пам'ять і зізнається, що інколи це навіть добре – деякі спогади про війну зберігати не хочеться… Капелан говорить мало, часом подовгу допасовуючи слова, проте кожне з них міцно вкарбовується у свідомість.

«У кожного є переживання, страхи, перепони, бар'єри, які ми переходимо, - розмірковує він. - Хтось думає, що своїми силами зможе… Я не знаю. За ці всі роки, що мені допомогло, так це дійсно надія на Бога. Я не розумію, як це можна вимовити словами, як воно відбувається, але ти розумієш, що внутрішньо тебе хтось підтримує. І це підтримка від Бога. Бувають моменти, що ти також слабнеш і думаєш – навіщо воно потрібно, кинути це все. Але потім береться якась внутрішня сила, яка тебе витягає. І дає сили служити іншим…».

Бійцям важливо розуміти, що за ними не лише Бог та капелани, а й люди, яких вони боронять. Підтримуйте армію тут: https://goo.gl/YaxsFT

Автор: Olena Maksymenko
Фонд "Повернись живим"

 

[AIRBORNE]

Свій позивний, «Вовк», Юрко отримав не від бойових побратимів і навіть не від командира. А від батька з мамою — ще при народжені. Бо Вовк — то ще й його прізвище. Насправді ж нічого, так би мовити, «вовчого» в ньому немає. Привітний, дотепний хлопець, охоче розповідає про своє життя. А ще охочіше — про те, які у нього чудові друзі.

На фронті він відбув майже рік. Для Юрія це була перша ротація. Він дуже хотів би, щоб вона стала і останньою — в результаті закінчення війни. Проте, якщо російсько-бандитська сволота і далі топтатиме українську землю, згоден повертатися на «нуль» знову й знову. Аж до Перемоги.

— Не можу сказати, що до війни я був таким вже й патріотом, — згадує Юрко. — У Миколаєві, звідки я родом, вчився на оператора комп’ютерного набору, хоча, признаюся чесно, комп’ютерів не люблю. До армії пішов за призовом. Отримав повістку з військкомату, ну не ховатися ж. Треба — значить треба.

Спочатку потрапив до Десни. Як зараз пам’ятаю — 14-та казарма. Відслужив два місяці строковоЇ. Відчуваю: ні, щось воно не по мені. Наряди оті, одноманіття якесь. Щось зробиш, потім ще два рази переробляй наново. І тут запропонували підписати контракт. Підписав не вагаючись!

Потім сюди - на Донбас. Спочатку два тижні зброю і боєприпаси складував, під усі калібри, все як годиться. А приїхав на «передок» — на другий день такий обстріл почався! Вирішив подивитися, звідки стріляють. Взяв бінокль, висунувся. І тут десь за метр перед бруствером трасер — шарах! Аж мурашки по тілу. А потім звик. Вибухи, стрільба. Ну то й що? Було б страшно, я б і досі займався комп’ютерним набором. Але мені більше подобається ДШК. Це не комп’ютер, це — справжнє.

Хто проти нас стоїть? І сепари, і росіяни. Дехто стріляє незрозуміло куди, даси відповідь — він і затих. А деякі луплять, так би мовити гідно, прилітає біля тебе, поруч. Видно, що професіонали. Але чим сильніший противник, тим сильнішим ти сам стаєш. Більшого досвіду набуваєш. В «учебці» ж що? Самі конспекти. Пишеш, пишеш… А тут вчишся на ходу. По тобі «працюють» калібром 14,5, розвертаєш «Дашку» у відповідь — все, одним бурятським трактористом менше. Коли вони надто починають нахабніти, не даємо їм робити того, чого вони хочуть.

Загалом, служба «Вовку» подобається. І на життя він не жаліється в принципі.

— Все нормально! — каже Юрко. — Головне, що мислити на фронті починаєш вже по-дорослому. Багато чого змінилося - і в душі, і в свідомості.

Мрії вже не ті, ніж до війни. Ще рік тому я був однією людиною, а на «гражданку» повернуся зовсім іншою. І це чудово!

Разом переможемо!

Слава Україні!

Олег Яновський-Шпак, мобільна прес-група ОТУ «Маріуполь»
Фото Олексія Мосейченка.

 

[AIRBORNE]

Герой.. - Сашко, назад! Це наказ! - Але там комбат! Батю вогнем накрило. Може, ранений. Хлопець кинувся в пекло, інші бійці за ним... Повернулись на світанку. Ні Сашка, ні комбата. Мовчали, у кожного одна і та думка - полон. Аж раптом: - Батя, тобі ж всі говорили, не зловживай солодким! А ти, мед ложкою. Ледве дотягнув! Наш Сашко, якому було всього 18, і виглядав підлітком, тягнув на плечах комбата, якого ми за очі називали Центнер. - Приймайте, Батю, ноги скалічені. Цілу дорогу нарікав, що транспортую необережно, - сміявся щасливо юнак! Батя,через місяць, повернувся з госпіталю. - Ну що Сашко, давай батькам твоїм подзвоню, подякую, що сина героєм виховали. - Немає у мене батьків. Може і є, але я про них не знаю. Батя розгублено мовчав: - А у мене, до цієї хвилини, сина не було. А тепер є. Сашком звати. По - батьківські обійняв хлопця: - Дякую, сину...

 

[AIRBORNE]

На його рахунку знищений урал з боєприпасами та камаз з проросійськими бойовиками ! Звати нашого героя В. Панченко, він снайпер, але дуже добре стріляє з БМП-2 Відбулася ця подія на Світлодарській дузі в червні 2015 року !

 

[AIRBORNE]

Сила духу наших українців просто вражає!
ВАДИМ ДОВГОРУК, Кіровоградський кіборг 3-го полку спеціального призначення, який втратив обидві ноги і руку, під Дебальцево є студентом університету. Тримайся, Герой!... Козаки так просто не здаються!
Шана Герою!

 

[AIRBORNE]

Головний сержант роти Олег вже багато чого бачив на цій війні. Але найгірші спогади – з 2014-го. Коли він, через терористів, був змушений сім днів переховуватись у підвалі будинку міста Лисичанськ разом із дружиною та малесенькою дитиною на руках. Щоб такого більше ніхто не пережив, він і знаходиться на передовій.
– Коли обстріли стихали, я стрімголов мчав на сьомий поверх будинку, щоб знайти хоч якийсь харч, - згадує Олег. – Проблеми з питною водою, спали на картоні. І особливо тяжко було дивитися, як плачуть від страху мої дружина та дитина.
Сьогодні, Олег обороняє околиці Красногорівки і наміри у нього щодо окупантів доволі конкретні.
Разом переможемо!
Слава Україні!
Прес-група ОТУ «Схід»

 

[AIRBORNE]

Нещодавно заступнику командира роти гірсько-штурмовоі бригади, яка тримає оборону на Донеччині, лейтенанту Володимиру (позивний «Єнот») було вручено нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту». Це той самий випадок, про який кажуть: «Нагорода знайшла свого героя».
Останні п’ять років поняття «донецький» у багатьох українців викликає внутрішній спротив, а то й огиду. І їх можна зрозуміти. Та все ж таки, мабуть, не треба міряти всіх одним аршином.
«Єнот» — народився у Макіївці, а все життя прожив у Донецьку. 2008 року обрав військову долю: після призову до лав Збройних Сил України підписав контракт і з вересня того ж року почав службу у 93-й бригаді. А 2014 року війна гострим лезом розрізала його серце.
— Мій батько зараз живе на підкотрольній Україні території. Він — пенсіонер, колишній МНСник. А мама… З мамою ми не спілкуємося з 29 травня 2014 року, відколи вона обрала оте незрозуміле «ДНР» і залишилася в Донецьку, — із сумом каже Володимир.
Авдіївка, «Зеніт», «Республіка Міст», Піски, Ясинувата… Тим, хто знає, не треба пояснювати, що це за назви. «Єнот» пройшов їх всі. А починав війну, як він сам згадує, з весняної зливи, коли їх підняли по тривозі для супроводження військової техніки. За два тижні проїхали 3700 кілометрів, зколесили всю Донецьку і частину Луганської області.
А потім - до Донецького аеропорту.
— Що найбільше запам’яталося? — перепитує Володимир. — На все життя запам’ятався перший мінометний обстріл, під який потрапив. Два «Васильки» по нам відпрацювали, прилетіло 16 штук. І 21 липня 2014 року пам’ятаю, коли о 23-й годині нас накрили 80 «олівців» з «Градів». Втім, я не люблю про це згадувати. Знаєте, коли ти вечеряєш з другом перед виходом на позицію, а за півгодини його вже немає… А ще пам’ятаю, як хлопці виходили з ДАПу. Було таке враження, що їх від рідної матері відривали. Вони не хотіли відходити, незважаючи на втрати.
Володимир не вважає себе «кіборгом», вважає це якимось зайвим пафосом.
— Ми просто виконували свій військовий обов’язок — захищали Батьківщину. Мені не важливо — Донеччину чи Львівщину. Вона у нас одна — Україна, — говорить Володимир. — А на прем’єрі фільму «Кіборги» у Львові я був. Глядачі нас зустріли такими оваціями, що я аж злякався. Звичайно, всього там показано не було, і це правильно. Але приємно було побачити той замінований «Порш». Пам’ятаю: «Гради» накривають, дах валиться, а «Порш» стоїть, чогось чекає.
У серпні 2014 року старшого сержанта Володимира за наказом командування направили на навчання Львівської Національної академії Сухопутних військ ім. Сагайдачного. Сьогодні він знову на фронті. А у Львові залишилася дружина і син, котрий цього року пішов до першого класу. А ще «Єнот» чекає побільшання у сімействі.
— На своїй землі, у Львові, ми знайшли ще одну рідну домівку, — каже Володимир. Ось такі вони, «донецькі».
Разом переможемо! Слава Україні!
Олег Яновський-Шпак, мобільна прес-група ОТУ «Маріуполь»
Фото Олексія Мосейченка.