Український Гірський Гончак
- Автор теми BOGUN
- Дата створення
- Статус
lemesh_misha
Мисливець
Саме так.Малий із світлою маскою.BOGUN;2795 сказав(ла):
lemesh_misha
Мисливець
lemesh_misha
Мисливець
Ми з братом полюємо разом.Робота саме така яка описана про Карпатців.я виклав відео але не знаю як його тут відкрити.
lemesh_misha
Мисливець
Якщо цікавить то зайдіть в ЮТЮБ І В ПОШУКОВІ НАПІШІТЬ
Полювання з Карпатцями на лиса,там є
Полювання з Карпатцями на лиса,там є
lemesh_misha
Мисливець
[quote="slavamaz" post=41749]
З паскудним відчуттям зрадництва, я сів до машини і поїхав порожньою вулицею села. Із-за воріт у слід автівки дивилась пара вірних очей чотириногого друга. Ару довелося залишити вдома. У дворі Владіка (Електрик) горіло світло, а з кухні тягнув приємний аромат свіжозвареної кави.
- Давай заходь – Владік махнув рукою, запрошуючи до хати.
Підперши голову рукою і позіхаючи, я сьорбав гарячий напій, чекаючи на останні приготування друга.
Позакидавши речі в багажник і перевіривши чи бува чого не забули, ми сіли в тепленький салон і з пробуксовкою рвонули на зустріч новим враженням.
Світло фар зустрічних автомобілів раз по раз боляче било по очах. Було ще зовсім темно. Оскільки треба було подолати щось біля 120 км, виїхали раненько. За жвавими теревенями час збіг швидко і от машина зупинилася біля воріт Бригадира. Напівсонний газда запросив у дім. Сіли на кухні і дочекалися ще двох мисливців, один з яких (Korefan) виявився теж нашим форумчанином.
Нарешті компанія в зборі, та як виявилось, треба було ще трохи проїхатись машиною. Ніхт проблем, забили вщент багажник, посідали в машину, собак на коліна і газу поближче до угідь. Зупинились біля дому дяді Колі, у дворі якого нас вже чекала друга половина мисливців. Міцне рукостискання, швидке знайомство і от нарешті – угіддя.
Мороз злегка кусав за обличча, а скрипучий сніг приємно хрустів під ногами. На невеликому містку бригада розділилась. Бригадир, Корефан і Михайло разом з чотириногими помічниками Найдою і Бондийом пішли в загінку, а решта гуськом потопали на номера.
Дядя Коля по одному розклав номера і всі застигли в очікуванні. Не встиг я притоптати сніг біля дерева і покласти рюкзак під кущ ожини, як вранішню тишу розсік постріл з сторони перших номерів. За якусь мить другий. І знову все стихло, лиш пару синичок попискуючи стрибали між гілками невеликого граба.
Раптом вухо вловило якийсь не то гул, не то гавкіт, що наче пробував перелізти з-за високого гірського хребта. Прислухаючись, я стягнув з вуха шапку. Так і є, собаки погнали. Та гін був десь дуже далеко і потихеньку все знову зтихло.
Зліва, за рівчаком, зазвонив мобільник.
- Ага, зрозумів... Ну, молодці... Добре, переходимо.. – уривчасті фрази дяді Колі дали мені зрозуміти, що перша загінка скінчилася і що не порожняком. Наш Бригадир, після відмінної роботи собак, добув перший трофей.
- Славко доганяй! – пролунав голос дяді Колі.
Опустивши курки своєї БМ-ки і закинувши на плечі рюкзак, я покрокував слідами бувалого мисливця.
Йти було важко, досить крутий підйом і сніг з настом давали про себе знати. Хапаючи ротом повітря, подумки проклинав пачки, колись давно, викурених сигарет.
От і поворот серпантинної лісової дороги. Вниз по склону знайомий ланцюжок лисячих слідів. Дядя Коля без слів показав пальцем у землю. Я кивнув на знак того, що зрозумів – тут мій номер. Мисливець моргнув правим оком і покрокував далі дорогою.
Я, намагаючись якомога менше рухатись, водив навкруги очима. Переді мною відкривались казкові краєвиди. Великі і малі хребти карпатських гір. Далекі, ледь помітні за туманною димкою, полонини. Засніжена долина, з невеликими хащинками і балочками. Все це в купі викликало відчуття спокою і духовної насолоди. В такі моменти хочеться взяти в руки камеру з ОТАКЕННИМ об”єктивом, щоб охопити весь цей шедевр матінки-природи. Але ніякий фотоапарат не взмозі в повній мірі передати всю ту велич, яку бачиш перед собою.
Роздуми на тему „Вічне”, перервало гоп-гоп внизу і в той же час око помітило чорного песика, що біг понад балку. Загінка підходила до номерів. Лиса не було. Закинувши рушницю на плече, я, не перестаючи милуватись тим всім що бачило око, чимчикував по засніженій дорозі на сусідню гору. Крайні номери вже були там, зчисчаючи сніг з заметених столу і лавиць. Зум на максимум і от вони ніби переді мною.
По дорозі фотографую сліди зайців. Вже повним ходом паруються, бігають по двоє.
Нарешті ноги і мене винесли до столика, зробленого турботливими руками місцевих мисливців.
Оскільки годин було не багато, щось біля десяти, то довго розсижуватися не збирались. Так, перехилити по штамперлику (маленький стаканчик) і далі. Та не встигли сказати й першого тосту, як по долині покотилася казкова пісня Найди. Десь за пагорбом почався гін, який віддалявся у протилежному напрямку. На схилі дальньої гори шмигнула тінь лиса і через пару хвили, по тому самому місці пробігла, заливаючись власним гавкотом, Найда, перебігла через хребет і щезла з виду. За якихось пару хвилин, собака зійшла зі слуху.
- Ну що, викладайте все з рюкзаків, - сказав Бригадир – будемо чекати собаку, а на то піде трохи часу, якраз встигнемо пообідати.
Шіковно (швидко) розпалили багаття, спекли сальця, накрили на стіл і покотились мисливські байки про минулі тутешні полювання.
За жвавими розмовами пробігла добра година, а собака все ще не вернулася. Потрубіли трохи в стволи.
Та все було марно. Почали потроху прибирати зі столу, аж раптом хтось крикнув „Тсить”!! І в ту ж мить всі почули наростаючий знайомий гавкіт. Всі похапали рушниці, а я... фотоапарат :laugh: . І ось що вдалося відзняти...
Ролик порізав (ненормативна лексика і все таке 
)
Лис, зробивши колосальний круг, вернувся назад.
Бригадир робить свій „фірмовий” кадр...
Прибравши зі столу ми рушили далі, сфотографувавшись на згадку
І знову черговий підйом у гору. Здається Електрик трохи втомився
Знову очікування на номері, коли кожен шорох, мов гуркіт, примушує здригнутися все тіло.
дядя Коля...
Але й ця загінка нічого нам не подарувала.
Вирішили перейти ще на одне місце. Гора, з одного боку поросша густою щіткою молодих грабків, явно виділялася на загальному фоні. Цей схил гори був обернутий в сторону сонця і коричневі вигрівки вказували на велику ймовірність зустрічі із звіром. Піднятися на неї було не легко. Підтанувший сніг і мокра глина в парі з дуже крутим схилом робили свою справу. Йшли буквально на чотирьох. Наш Електрик декілька разів з”їзджав на п”ятій точці, доки добрався до свого номера. Я став на гранці, метрах в 100 від нього. Тут сторона гори переходила у наступний хребет і з обох боків від мого номера були круті схили. То ж я міг добре чути, а частково і бачити, що робилося навколо мене. Трохи ближче до Електрика стояв дядя Володя.
Не знаю скільки пройшло часу та от вухо вловило таку бажану нотку собачого гону, який явно наближався у мій бік. Руки затремтіли, як в перший раз, порція адреналіну виплюхнулася в кров і потекла по венах у всі закоулки організму. От щось шурхнуло, тріснула суха гілочка, а трохи нижче по схилу заливаючись гриміли дві собачки. Хвилювання досягло свого епогею, та лис якимось чином відчув небезпеку і не вийшов на самий верх, а крутнув у бік і пішов понад саму гранку, повівши собак на черговий круг. Гін розливався всіма переливами, відбиваючись ехом від сусідніх схилів. Ліс буквально гудів.. Оббігши схил, на якому я стояв, з іншого боку, лис перейшов через хребет метрах в 80-ти лівіше і вийшов на Володю. Два постріли розсікли повітря, потім прогриміли ще два, перекотились через сусідню гору і щезли десь за зворем.
- Готов, - почувся голос Електрика
Подумки вітаю товариша з полем. Дядя Володя робить йому фото на згадку
Зміщаємось трохи нижче по схилу і знову тишу зимового лісу порушує завзятий гавкіт чорних гончаків. Десь там, за хащиною, де стояв Мишко, чутно один за одним три постріли. Знову озвались собачки і на протилежному схилі, до якого метрів 70 я помічаю якийсь мельок. Так і є, понад гущачок бігла руда бешкетниця. Далекувато, а в стволах всього лишень „1”-ка, самий грубий дріб, що знайшовся у мене дома в закромах :blush: . Вирішую стріляти, хоч і далекувато. Після першого постілу лисом крутнуло, та вона все ще продувжує сунути вверх по схилу, тягну вдруге, та лис продовжує йти. Позаду гін продовжується і за яром лунають ще чотири постріли. Йду дивитись на те місце, де стріляв по лисиці. Не вірю що промазав. Так і є, все таки влучив
Підтягнувся Мишко, який теж стріляв по цій лисиці і теж добряче її пошкрябав. Разом з Володьою вони пішли по сліду і виявили, що за якихось 200м лисиця понорилася, як і та, котру стріляли за яром.
День хилився до кінця. Виглянувше в обід сонечко вже торкнулося вершини дальнього гірського хребта. Треба було повертати на село. Взявши собак на повідки, Володя з Мишком вирішили прогнати ще одну хащину. Я на всяк випадок став на номер на самому хребті і згори дивився на загінку. І не дарма, гарний зайчик вискочив з хащі, видерся по схилу на верх, перескочив через хребет і боком оббіг мене метрах в сорока. Стріляти я не став, лиш жартома провів його стволами.
Внизу вже чекала половина нашої компанії. Роблю фото села в долинці, заворожуюча картина. Фото звісно невзмозі того всього передати.
В село прийшли під вечір. Дядя Коля люб”язно запросив до хати. Тепленькі голубці на столі напевно не забуду ніколи. Ну дуже смачні були.
Вже тільки вдвох з Електриком на завершення, посиділи і в Бригадира, поспілкувались трохи і вже затемна вирушили на Ужгород, дорогою знову і знову переживаючи хвилюючі моменти полювання з карпатцями.
Епілог.
Тут хотів би трохи узагальнити власні думки, стосовно тої роботи, за яку взялися наші хлопці. Якісь офіційні висновки робити я не беруся. Досвіду роботи з гончаками у мене нема ніякого. На такого роду полюванні я був всього два рази і умови обох полюваннь дуже різняться. Але саме головне, що я хочу написати, так то то, що ця порода не тільки заслуговує на існування, але й ПОВИННА бути визнана, бо гріх позбавляти цих собачок такого великого щастя – як полювання. І бодай вони тристо разів поступаються голосами РГ і РРГ, то з яким завзяттям, з якою виносливістю долають суворі гірські хребти, гонячи звіра, робить їх незамінними в цих природніх умовах. Суперечки стосовно того яка порода гончаків краща, а яка гірша, я залишу більш досвідченим людям, але особисто я буду ревно слідкувати за розвитком подій навколо чорних песиків і якщо зможу чимось помогти в легалізації цієї породи, то обов”язко це зроблю.[/quote]
Хустянськими стежками
З паскудним відчуттям зрадництва, я сів до машини і поїхав порожньою вулицею села. Із-за воріт у слід автівки дивилась пара вірних очей чотириногого друга. Ару довелося залишити вдома. У дворі Владіка (Електрик) горіло світло, а з кухні тягнув приємний аромат свіжозвареної кави.
- Давай заходь – Владік махнув рукою, запрошуючи до хати.
Підперши голову рукою і позіхаючи, я сьорбав гарячий напій, чекаючи на останні приготування друга.
Позакидавши речі в багажник і перевіривши чи бува чого не забули, ми сіли в тепленький салон і з пробуксовкою рвонули на зустріч новим враженням.
Світло фар зустрічних автомобілів раз по раз боляче било по очах. Було ще зовсім темно. Оскільки треба було подолати щось біля 120 км, виїхали раненько. За жвавими теревенями час збіг швидко і от машина зупинилася біля воріт Бригадира. Напівсонний газда запросив у дім. Сіли на кухні і дочекалися ще двох мисливців, один з яких (Korefan) виявився теж нашим форумчанином.
Нарешті компанія в зборі, та як виявилось, треба було ще трохи проїхатись машиною. Ніхт проблем, забили вщент багажник, посідали в машину, собак на коліна і газу поближче до угідь. Зупинились біля дому дяді Колі, у дворі якого нас вже чекала друга половина мисливців. Міцне рукостискання, швидке знайомство і от нарешті – угіддя.
Мороз злегка кусав за обличча, а скрипучий сніг приємно хрустів під ногами. На невеликому містку бригада розділилась. Бригадир, Корефан і Михайло разом з чотириногими помічниками Найдою і Бондийом пішли в загінку, а решта гуськом потопали на номера.
Дядя Коля по одному розклав номера і всі застигли в очікуванні. Не встиг я притоптати сніг біля дерева і покласти рюкзак під кущ ожини, як вранішню тишу розсік постріл з сторони перших номерів. За якусь мить другий. І знову все стихло, лиш пару синичок попискуючи стрибали між гілками невеликого граба.
Раптом вухо вловило якийсь не то гул, не то гавкіт, що наче пробував перелізти з-за високого гірського хребта. Прислухаючись, я стягнув з вуха шапку. Так і є, собаки погнали. Та гін був десь дуже далеко і потихеньку все знову зтихло.
Зліва, за рівчаком, зазвонив мобільник.
- Ага, зрозумів... Ну, молодці... Добре, переходимо.. – уривчасті фрази дяді Колі дали мені зрозуміти, що перша загінка скінчилася і що не порожняком. Наш Бригадир, після відмінної роботи собак, добув перший трофей.
- Славко доганяй! – пролунав голос дяді Колі.
Опустивши курки своєї БМ-ки і закинувши на плечі рюкзак, я покрокував слідами бувалого мисливця.
Йти було важко, досить крутий підйом і сніг з настом давали про себе знати. Хапаючи ротом повітря, подумки проклинав пачки, колись давно, викурених сигарет.
От і поворот серпантинної лісової дороги. Вниз по склону знайомий ланцюжок лисячих слідів. Дядя Коля без слів показав пальцем у землю. Я кивнув на знак того, що зрозумів – тут мій номер. Мисливець моргнув правим оком і покрокував далі дорогою.
Я, намагаючись якомога менше рухатись, водив навкруги очима. Переді мною відкривались казкові краєвиди. Великі і малі хребти карпатських гір. Далекі, ледь помітні за туманною димкою, полонини. Засніжена долина, з невеликими хащинками і балочками. Все це в купі викликало відчуття спокою і духовної насолоди. В такі моменти хочеться взяти в руки камеру з ОТАКЕННИМ об”єктивом, щоб охопити весь цей шедевр матінки-природи. Але ніякий фотоапарат не взмозі в повній мірі передати всю ту велич, яку бачиш перед собою.
Роздуми на тему „Вічне”, перервало гоп-гоп внизу і в той же час око помітило чорного песика, що біг понад балку. Загінка підходила до номерів. Лиса не було. Закинувши рушницю на плече, я, не перестаючи милуватись тим всім що бачило око, чимчикував по засніженій дорозі на сусідню гору. Крайні номери вже були там, зчисчаючи сніг з заметених столу і лавиць. Зум на максимум і от вони ніби переді мною.
По дорозі фотографую сліди зайців. Вже повним ходом паруються, бігають по двоє.
Нарешті ноги і мене винесли до столика, зробленого турботливими руками місцевих мисливців.
Оскільки годин було не багато, щось біля десяти, то довго розсижуватися не збирались. Так, перехилити по штамперлику (маленький стаканчик) і далі. Та не встигли сказати й першого тосту, як по долині покотилася казкова пісня Найди. Десь за пагорбом почався гін, який віддалявся у протилежному напрямку. На схилі дальньої гори шмигнула тінь лиса і через пару хвили, по тому самому місці пробігла, заливаючись власним гавкотом, Найда, перебігла через хребет і щезла з виду. За якихось пару хвилин, собака зійшла зі слуху.
- Ну що, викладайте все з рюкзаків, - сказав Бригадир – будемо чекати собаку, а на то піде трохи часу, якраз встигнемо пообідати.
Шіковно (швидко) розпалили багаття, спекли сальця, накрили на стіл і покотились мисливські байки про минулі тутешні полювання.
За жвавими розмовами пробігла добра година, а собака все ще не вернулася. Потрубіли трохи в стволи.
Та все було марно. Почали потроху прибирати зі столу, аж раптом хтось крикнув „Тсить”!! І в ту ж мить всі почули наростаючий знайомий гавкіт. Всі похапали рушниці, а я... фотоапарат :laugh: . І ось що вдалося відзняти...
)Лис, зробивши колосальний круг, вернувся назад.
Бригадир робить свій „фірмовий” кадр...
Прибравши зі столу ми рушили далі, сфотографувавшись на згадку
І знову черговий підйом у гору. Здається Електрик трохи втомився
Знову очікування на номері, коли кожен шорох, мов гуркіт, примушує здригнутися все тіло.
дядя Коля...
Але й ця загінка нічого нам не подарувала.
Вирішили перейти ще на одне місце. Гора, з одного боку поросша густою щіткою молодих грабків, явно виділялася на загальному фоні. Цей схил гори був обернутий в сторону сонця і коричневі вигрівки вказували на велику ймовірність зустрічі із звіром. Піднятися на неї було не легко. Підтанувший сніг і мокра глина в парі з дуже крутим схилом робили свою справу. Йшли буквально на чотирьох. Наш Електрик декілька разів з”їзджав на п”ятій точці, доки добрався до свого номера. Я став на гранці, метрах в 100 від нього. Тут сторона гори переходила у наступний хребет і з обох боків від мого номера були круті схили. То ж я міг добре чути, а частково і бачити, що робилося навколо мене. Трохи ближче до Електрика стояв дядя Володя.
Не знаю скільки пройшло часу та от вухо вловило таку бажану нотку собачого гону, який явно наближався у мій бік. Руки затремтіли, як в перший раз, порція адреналіну виплюхнулася в кров і потекла по венах у всі закоулки організму. От щось шурхнуло, тріснула суха гілочка, а трохи нижче по схилу заливаючись гриміли дві собачки. Хвилювання досягло свого епогею, та лис якимось чином відчув небезпеку і не вийшов на самий верх, а крутнув у бік і пішов понад саму гранку, повівши собак на черговий круг. Гін розливався всіма переливами, відбиваючись ехом від сусідніх схилів. Ліс буквально гудів.. Оббігши схил, на якому я стояв, з іншого боку, лис перейшов через хребет метрах в 80-ти лівіше і вийшов на Володю. Два постріли розсікли повітря, потім прогриміли ще два, перекотились через сусідню гору і щезли десь за зворем.
- Готов, - почувся голос Електрика
Подумки вітаю товариша з полем. Дядя Володя робить йому фото на згадку
Зміщаємось трохи нижче по схилу і знову тишу зимового лісу порушує завзятий гавкіт чорних гончаків. Десь там, за хащиною, де стояв Мишко, чутно один за одним три постріли. Знову озвались собачки і на протилежному схилі, до якого метрів 70 я помічаю якийсь мельок. Так і є, понад гущачок бігла руда бешкетниця. Далекувато, а в стволах всього лишень „1”-ка, самий грубий дріб, що знайшовся у мене дома в закромах :blush: . Вирішую стріляти, хоч і далекувато. Після першого постілу лисом крутнуло, та вона все ще продувжує сунути вверх по схилу, тягну вдруге, та лис продовжує йти. Позаду гін продовжується і за яром лунають ще чотири постріли. Йду дивитись на те місце, де стріляв по лисиці. Не вірю що промазав. Так і є, все таки влучив
Підтягнувся Мишко, який теж стріляв по цій лисиці і теж добряче її пошкрябав. Разом з Володьою вони пішли по сліду і виявили, що за якихось 200м лисиця понорилася, як і та, котру стріляли за яром.
День хилився до кінця. Виглянувше в обід сонечко вже торкнулося вершини дальнього гірського хребта. Треба було повертати на село. Взявши собак на повідки, Володя з Мишком вирішили прогнати ще одну хащину. Я на всяк випадок став на номер на самому хребті і згори дивився на загінку. І не дарма, гарний зайчик вискочив з хащі, видерся по схилу на верх, перескочив через хребет і боком оббіг мене метрах в сорока. Стріляти я не став, лиш жартома провів його стволами.
Внизу вже чекала половина нашої компанії. Роблю фото села в долинці, заворожуюча картина. Фото звісно невзмозі того всього передати.
В село прийшли під вечір. Дядя Коля люб”язно запросив до хати. Тепленькі голубці на столі напевно не забуду ніколи. Ну дуже смачні були.
Вже тільки вдвох з Електриком на завершення, посиділи і в Бригадира, поспілкувались трохи і вже затемна вирушили на Ужгород, дорогою знову і знову переживаючи хвилюючі моменти полювання з карпатцями.
Епілог.
Тут хотів би трохи узагальнити власні думки, стосовно тої роботи, за яку взялися наші хлопці. Якісь офіційні висновки робити я не беруся. Досвіду роботи з гончаками у мене нема ніякого. На такого роду полюванні я був всього два рази і умови обох полюваннь дуже різняться. Але саме головне, що я хочу написати, так то то, що ця порода не тільки заслуговує на існування, але й ПОВИННА бути визнана, бо гріх позбавляти цих собачок такого великого щастя – як полювання. І бодай вони тристо разів поступаються голосами РГ і РРГ, то з яким завзяттям, з якою виносливістю долають суворі гірські хребти, гонячи звіра, робить їх незамінними в цих природніх умовах. Суперечки стосовно того яка порода гончаків краща, а яка гірша, я залишу більш досвідченим людям, але особисто я буду ревно слідкувати за розвитком подій навколо чорних песиків і якщо зможу чимось помогти в легалізації цієї породи, то обов”язко це зроблю.[/quote]
- Статус