Герои этой войны
- Автор теми Syava70
- Дата створення
Загиблі Герої листопада 2019...
У цьому переліку наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за листопад 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
Вічна пам'ять загиблим Героям України!
У цьому переліку наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за листопад 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
Вічна пам'ять загиблим Героям України!
AIRBORNE
Мисливець
Наш сьогоднішній герой – старшина. Його звати Володимир, йому 38 років і на даний час він виконує бойові завдання в районі проведення операції Об’єднаних сил у складі медичного підрозділу 46 окрема десантно-штурмова бригада.
«Вперше я потрапив до армії з 4 хвилею мобілізації, потрапив у 95-ту, на той час ще аеромобільну бригаду. Це було у 2015 році…» - розповідає він.
При спілкуванні одразу ж складається тверде враження, що співрозмовник це спокійна, вихована та обізнана людина. Так воно і є. Володимир має вищу та середньо-спеціальну освіту, обидві з них – медичні. За вищою освітою він лікар-реабілітолог, а за середньо-спеціальною – фельдшер невідкладних станів та лікувальної справи.
До початку військового життя, каже співбесідник, він працював за фахом, та й коли вступив до лав Збройних Сил також потрапив у медичну роту. «Після демобілізації четвертої хвилі я взяв собі невелику перерву, а у березні 2018 року підписав трирічний контракт та повернувся до лав Десантно-штурмових військ».
Про бойові виїзди Володимир розповідає неохоче, але розповів, що приймав участь у боях в районі Авдіївки. Особисто він та його побратим, капітан медичної служби Зубрійчук (на даний час він демобілізувався) зі своїм відділенням за час знаходження там змогли евакуювати та надати допомогу більше ніж 100 пораненим військовослужбовцям.
За його власним досвідом, на питання щодо випадку, який можливо запам’ятався найсильніше, він впевнено відповідає, що дрібниць у медицині просто не існує, як не існує якихось шаблонних дій при евакуації та наданні допомоги потерпілому.
«Кожна ситуація з пораненим – унікальна і потребує завчасного обдумування та мислення, як мінімум на крок вперед. Життєва необхідність це і продумування «запасних плацдармів» - на випадок, якщо ситуація складеться не спокійно і почнеться вогонь, або поранений буде нетранспортабельним. Потрібно завжди бути готовим до ускладнення ситуації навколо тебе, продумувати свої маршрути та мати чітку організацію – тільки так можливо досягти успіху й не тільки допомогти потерпілому, а і зберегти життя своє та своїх підлеглих» - розповідає Володимир.
У подальшому наш герой збирається продовжувати службу за контрактом, тож побажаємо йому удачі і успіху в його нелегкій, але надзвичайно важливій справі!
Слава ДШВ!
Слава Україні!
«Вперше я потрапив до армії з 4 хвилею мобілізації, потрапив у 95-ту, на той час ще аеромобільну бригаду. Це було у 2015 році…» - розповідає він.
При спілкуванні одразу ж складається тверде враження, що співрозмовник це спокійна, вихована та обізнана людина. Так воно і є. Володимир має вищу та середньо-спеціальну освіту, обидві з них – медичні. За вищою освітою він лікар-реабілітолог, а за середньо-спеціальною – фельдшер невідкладних станів та лікувальної справи.
До початку військового життя, каже співбесідник, він працював за фахом, та й коли вступив до лав Збройних Сил також потрапив у медичну роту. «Після демобілізації четвертої хвилі я взяв собі невелику перерву, а у березні 2018 року підписав трирічний контракт та повернувся до лав Десантно-штурмових військ».
Про бойові виїзди Володимир розповідає неохоче, але розповів, що приймав участь у боях в районі Авдіївки. Особисто він та його побратим, капітан медичної служби Зубрійчук (на даний час він демобілізувався) зі своїм відділенням за час знаходження там змогли евакуювати та надати допомогу більше ніж 100 пораненим військовослужбовцям.
За його власним досвідом, на питання щодо випадку, який можливо запам’ятався найсильніше, він впевнено відповідає, що дрібниць у медицині просто не існує, як не існує якихось шаблонних дій при евакуації та наданні допомоги потерпілому.
«Кожна ситуація з пораненим – унікальна і потребує завчасного обдумування та мислення, як мінімум на крок вперед. Життєва необхідність це і продумування «запасних плацдармів» - на випадок, якщо ситуація складеться не спокійно і почнеться вогонь, або поранений буде нетранспортабельним. Потрібно завжди бути готовим до ускладнення ситуації навколо тебе, продумувати свої маршрути та мати чітку організацію – тільки так можливо досягти успіху й не тільки допомогти потерпілому, а і зберегти життя своє та своїх підлеглих» - розповідає Володимир.
У подальшому наш герой збирається продовжувати службу за контрактом, тож побажаємо йому удачі і успіху в його нелегкій, але надзвичайно важливій справі!
Слава ДШВ!
Слава Україні!
AIRBORNE
Мисливець
Цей простий та щирий душею і серцем хлопець зі Львівщини. І позивний йому під стать - «Камрад».
- На війну я потрапив у 1-й хвилі мобілізації. Проходив службу у 51-й окремій механізованій бригаді, що базувалася в Володимир-Волинському, а потім, після її розформування, в 14-ій омбр. Її підрозділи брали участь у найзапекліших боях, зокрема за Мар’їнку, Волноваху, Кримське, Лисичанськ, в боях за Савур-Могилу… - згадуючи свій нелегкий військовий шлях розповідає Камрад.
Втратив воїн багато товаришів, переважно з Волинської області. Не вистачало на той час досвідчених солдатів, а тим більше офіцерських кадрів. Офіцери, в основному, мали за плечима тільки військову кафедру а бойового досвіду набували уже на дорогах війни.
- Пригадую штурм Савур-Могили. Штурмували її 3 рази і, 7 серпня 2014 року, нарешті взяли цю висоту. Тоді я був на посаді кулеметника у званні старшого солдата. Добре пам’ятаю командира роти і напевне завжди буду захоплюватися його мужністю. Він, разом зі своїм підрозділом, брав участь у цьому штурмі та був прикладом незламності і героїзму. Була тоді мрія бути схожим на нього…
Коли біля солдата вибухнула міна і той, випустивши зброю, напевне в стані контузії, став іти вперед, то командир, наздогнавши, повалив його на землю та прикрив собою. Як раз у цей момент був прихід другої міни і осколок потрапив командиру під задню частину бронежилета та, відбившись від передньої, пошкодив йому внутрішні органи. Сам командир залишився живим, хоча довго лікувався у госпіталі. Трохи не помер, але своїм героїчним вчинком врятував життя солдатові, - розповідає воїн.
Це і стало одним з чинників, що підштовхнули Камрада стати офіцером.
- У 2015 році, склавши вступні іспити, я був зарахований курсантом до Національної академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Цьогоріч я її закінчив. Як офіцер і командир взводу на службі почуваюсь впевнено, тому що, маючи практичний досвід ведення бойових дій, в академії підкував себе теоретично.
Рахую, щоб завоювати авторитет у підлеглих, командир для солдата повинен бути прикладом.
Щодо армії майбутнього, то вона повинна бути професійною, а це, насамперед, досвід та знання, вмотивованою і матеріально заохоченою, тому необхідно виховувати молодь в патріотичному дусі, у дусі служіння українському народові.
Користуючись нагодою, хочу привітати всіх військовослужбовців, які стоять на захисті нашої землі з професійним святом – Днем Збройних Сил України та побажати їм миру, добра, родинної злагоди, міцного здоров’я та віри в Перемогу.
- На війну я потрапив у 1-й хвилі мобілізації. Проходив службу у 51-й окремій механізованій бригаді, що базувалася в Володимир-Волинському, а потім, після її розформування, в 14-ій омбр. Її підрозділи брали участь у найзапекліших боях, зокрема за Мар’їнку, Волноваху, Кримське, Лисичанськ, в боях за Савур-Могилу… - згадуючи свій нелегкий військовий шлях розповідає Камрад.
Втратив воїн багато товаришів, переважно з Волинської області. Не вистачало на той час досвідчених солдатів, а тим більше офіцерських кадрів. Офіцери, в основному, мали за плечима тільки військову кафедру а бойового досвіду набували уже на дорогах війни.
- Пригадую штурм Савур-Могили. Штурмували її 3 рази і, 7 серпня 2014 року, нарешті взяли цю висоту. Тоді я був на посаді кулеметника у званні старшого солдата. Добре пам’ятаю командира роти і напевне завжди буду захоплюватися його мужністю. Він, разом зі своїм підрозділом, брав участь у цьому штурмі та був прикладом незламності і героїзму. Була тоді мрія бути схожим на нього…
Коли біля солдата вибухнула міна і той, випустивши зброю, напевне в стані контузії, став іти вперед, то командир, наздогнавши, повалив його на землю та прикрив собою. Як раз у цей момент був прихід другої міни і осколок потрапив командиру під задню частину бронежилета та, відбившись від передньої, пошкодив йому внутрішні органи. Сам командир залишився живим, хоча довго лікувався у госпіталі. Трохи не помер, але своїм героїчним вчинком врятував життя солдатові, - розповідає воїн.
Це і стало одним з чинників, що підштовхнули Камрада стати офіцером.
- У 2015 році, склавши вступні іспити, я був зарахований курсантом до Національної академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Цьогоріч я її закінчив. Як офіцер і командир взводу на службі почуваюсь впевнено, тому що, маючи практичний досвід ведення бойових дій, в академії підкував себе теоретично.
Рахую, щоб завоювати авторитет у підлеглих, командир для солдата повинен бути прикладом.
Щодо армії майбутнього, то вона повинна бути професійною, а це, насамперед, досвід та знання, вмотивованою і матеріально заохоченою, тому необхідно виховувати молодь в патріотичному дусі, у дусі служіння українському народові.
Користуючись нагодою, хочу привітати всіх військовослужбовців, які стоять на захисті нашої землі з професійним святом – Днем Збройних Сил України та побажати їм миру, добра, родинної злагоди, міцного здоров’я та віри в Перемогу.
AIRBORNE
Мисливець
ДЕНЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ: ПРИВІТАННЯ, НАГОРОДИ, ВІДЗНАКИ
З нагоди 28-ї річниці Дня Збройних Сил України командувач Об’єднаних сил генерал-лейтенант Володимир Кравченко за мужність і професіоналізм, вірність присязі та відданість військовій службі відзначив кращих військових, які виконують бойові завдання у районі проведення ООС.
Захисники України були нагороджені відзнаками командувача ОС «Козацький хрест» І, ІІ та ІІІ ступенів, «За звитягу та вірність» та ін.
Також військовослужбовці Об’єднаних сил нагороджені відомчими відзнаками від Міністра оборони України та начальника Генерального штабу - Головнокомандувача ЗС України.
Крім того, низка армійців з нагоди свята отримали чергові військові звання.
- Це професійне свято, яке ми відзначаємо з початку незалежності України, – одне з найголовніших для всіх. Від себе особисто та командувача бажаю натхнення, благополуччя родинам та впевненого здобуття перемоги! - привітав та провів церемонію нагородження від імені командувача ОС начальник штабу Об’єднаних сил генерал-майор Ігор Танцюра.
- Запевнюю вас, що Національна гвардія України завжди пліч-о-пліч буде виконувати ті завдання, які покладені на вас. Я бажаю миру нашій країні та нашому народові, щоб всі поверталися додому живими та здоровими, а девізом були слова: жити й перемагати! - приєднався до привітань заступник командувача ОС з питань застосування сил і засобів НГУ генерал-майор Гусейн Вісханов.
З нагоди 28-ї річниці Дня Збройних Сил України командувач Об’єднаних сил генерал-лейтенант Володимир Кравченко за мужність і професіоналізм, вірність присязі та відданість військовій службі відзначив кращих військових, які виконують бойові завдання у районі проведення ООС.
Захисники України були нагороджені відзнаками командувача ОС «Козацький хрест» І, ІІ та ІІІ ступенів, «За звитягу та вірність» та ін.
Також військовослужбовці Об’єднаних сил нагороджені відомчими відзнаками від Міністра оборони України та начальника Генерального штабу - Головнокомандувача ЗС України.
Крім того, низка армійців з нагоди свята отримали чергові військові звання.
- Це професійне свято, яке ми відзначаємо з початку незалежності України, – одне з найголовніших для всіх. Від себе особисто та командувача бажаю натхнення, благополуччя родинам та впевненого здобуття перемоги! - привітав та провів церемонію нагородження від імені командувача ОС начальник штабу Об’єднаних сил генерал-майор Ігор Танцюра.
- Запевнюю вас, що Національна гвардія України завжди пліч-о-пліч буде виконувати ті завдання, які покладені на вас. Я бажаю миру нашій країні та нашому народові, щоб всі поверталися додому живими та здоровими, а девізом були слова: жити й перемагати! - приєднався до привітань заступник командувача ОС з питань застосування сил і засобів НГУ генерал-майор Гусейн Вісханов.
AIRBORNE
Мисливець
Це той танк, де завжди лежать сигарети… Їх ніхто не чіпає. Танк Саші Лавренко.
Перша атака Пісків. Танк підбили. Загинули механік і навідник.
Сепари залізли на танк і хотіли взяти в полон командира, командир підірвав себе гранатою.
Вічна та світла пам 'ять Героям України,які віддали своє життя за Батьківщину!
Перша атака Пісків. Танк підбили. Загинули механік і навідник.
Сепари залізли на танк і хотіли взяти в полон командира, командир підірвав себе гранатою.
Вічна та світла пам 'ять Героям України,які віддали своє життя за Батьківщину!
Ангел-охоронець з передової.
Молодший сержант Катерина на війні з 2017 року. За першою обліковою спеціальністю ця життєрадісна дівчина була кулеметницею, однак зараз у своєму взводі вона виконує обов’язки парамедика. На вибір дівчини стати військовою вплинув приклад батька, який присвятив життя службі на флоті. Дівчина ще з дитинства полюбляла приміряти офіцерський кашкет. Після закінчення школи дівчина звернулася до місцевого військкомату, де вона отримала направлення до навчального центру в Старичах. Там їй відмовили, посилаючись на юний вік, та порекомендували спробувати у 169-му навчальному центрі "Десна".
- Коли й там мені відмовили, я влаштувала голодування прямо на контрольно-перепускному пункті. Сказала, що нікуди не піду, поки зі мною не укладуть контракт. Командування навчального центру навіть мамі моїй зателефонувало. Але я твердо стояла на своєму і це дало результат, - розповідає Катерина.
Тож, після успішно складених іспитів, Катерину було зарахували на курс молодого бійця. Вже за кілька місяців вона потрапила служити у гірсько-штурмову бригаду. Згодом дівчина закінчила курси з тактичної медицини, де швидко опанувала спеціальність та навчилася професійно діяти в будь-якій ситуації.
Бойові побратими розповідають, що поміж собою називають Катерину ангелом-охоронцем. Адже вона в разі загострення бойової обстановки готова завжди, навіть під обстрілами, прийти, на допомогу. Наразі дівчина виконує бойові завдання у складі свого підрозділу на приазовському напрямку.
Молодший сержант Катерина на війні з 2017 року. За першою обліковою спеціальністю ця життєрадісна дівчина була кулеметницею, однак зараз у своєму взводі вона виконує обов’язки парамедика. На вибір дівчини стати військовою вплинув приклад батька, який присвятив життя службі на флоті. Дівчина ще з дитинства полюбляла приміряти офіцерський кашкет. Після закінчення школи дівчина звернулася до місцевого військкомату, де вона отримала направлення до навчального центру в Старичах. Там їй відмовили, посилаючись на юний вік, та порекомендували спробувати у 169-му навчальному центрі "Десна".
- Коли й там мені відмовили, я влаштувала голодування прямо на контрольно-перепускному пункті. Сказала, що нікуди не піду, поки зі мною не укладуть контракт. Командування навчального центру навіть мамі моїй зателефонувало. Але я твердо стояла на своєму і це дало результат, - розповідає Катерина.
Тож, після успішно складених іспитів, Катерину було зарахували на курс молодого бійця. Вже за кілька місяців вона потрапила служити у гірсько-штурмову бригаду. Згодом дівчина закінчила курси з тактичної медицини, де швидко опанувала спеціальність та навчилася професійно діяти в будь-якій ситуації.
Бойові побратими розповідають, що поміж собою називають Катерину ангелом-охоронцем. Адже вона в разі загострення бойової обстановки готова завжди, навіть під обстрілами, прийти, на допомогу. Наразі дівчина виконує бойові завдання у складі свого підрозділу на приазовському напрямку.
AIRBORNE
Мисливець
Старший лейтенант Олексій Бобчинець – учасник «Ігор нескорених – 2020». Старший лейтенант ЗСУ Олексій Бобчинець у 22 роки пішов захищати країну. Служив у 137-му окремому батальйоні морської піхоти. Залишився без нижньої кінцівки, коли підірвався на протипіхотній міні в Павлополі. Але завдяки спорту повернувся до нормального життя – далі служить у війську, виборов «золото» в марафоні морської піхоти у Вашингтоні та увійшов до збірної України на міжнародних змаганнях INVICTUS GAMES 2020, які відбудуться в травні наступного року в Нідерландах.
«Щодня змінюю звичайний протез на біговий, щоб пробігти 4-7 кілометрів на стадіоні». Олексій Бобчинець військовим мріяв бути змалку. Каже, а як інакше, народився ж у родині десантника! Саме тато навчив хлопця бути завжди сміливим і ніколи не здаватися. Одразу після школи він вступив до Одеської військової академії на факультет десантно-штурмових військ. А переїхавши до Одеси з рідного міста Славутича, що на Київщині, на навчання, лишився тут жити.
На фронт Олексій потрапив у 2016-му, тоді йому було 22 роки. Служив у 137-му батальйоні морської піхоти на Маріупольському напрямку. На передовій – майже рік. Служив би довше, якби не поранення.
Це сталось у 2017-му. Олексій був командиром взводу. Із сержантом оглядав позиції поблизу Павлополя. І підірвався на протипіхотній міні. Від вибухової хвилі його відкинуло на живіт. Увесь цей час військовий був при тямі, намагався підвестися. Але потім побачив, що його ноги вже немає.
– Перевернувся на спину, підняв голову і побачив, що однієї ноги немає. Потім почали вивозити з позиції, – пригадує офіцер. Офіцера одразу евакуювали до Маріуполя. Надали допомогу. Потім – Дніпро. Далі – столичний військовий шпиталь. Реабілітація була важкою і тривалою, йому встановили протез. Про «Ігри нескорених» Олексій дізнався у перший рік, коли Україна долучалась до них – 2017-го. Одразу вирішив спробувати свої сили. Заповнив анкету, пішов на відбір, але до Національних змагань потрапити не вдалося. Довелося спостерігати за змаганнями і вболівати за нашу збірну з екрана телевізора.
Попри невдачу він мріяв потрапити на міжнародні змагання – постійно наполегливо тренувався і навіть узяв участь у марафоні морської піхоти у Вашингтоні, де виборов «золото». Водночас здійснилася і мрія потрапити до збірної України на «Іграх нескорених – 2020». Олексій знову заповнив анкету, пройшов етапи відбору і в жовтні дізнався, що нарешті він є одним із тих, хто представлятиме нашу країну в Нідерландах. На «Іграх нескорених» Олексій змагатиметься з легкої атлетики і плавання. Тож побажаємо відважному й завзятому нескореному успіху та сил для нових перемог!
«Щодня змінюю звичайний протез на біговий, щоб пробігти 4-7 кілометрів на стадіоні». Олексій Бобчинець військовим мріяв бути змалку. Каже, а як інакше, народився ж у родині десантника! Саме тато навчив хлопця бути завжди сміливим і ніколи не здаватися. Одразу після школи він вступив до Одеської військової академії на факультет десантно-штурмових військ. А переїхавши до Одеси з рідного міста Славутича, що на Київщині, на навчання, лишився тут жити.
На фронт Олексій потрапив у 2016-му, тоді йому було 22 роки. Служив у 137-му батальйоні морської піхоти на Маріупольському напрямку. На передовій – майже рік. Служив би довше, якби не поранення.
Це сталось у 2017-му. Олексій був командиром взводу. Із сержантом оглядав позиції поблизу Павлополя. І підірвався на протипіхотній міні. Від вибухової хвилі його відкинуло на живіт. Увесь цей час військовий був при тямі, намагався підвестися. Але потім побачив, що його ноги вже немає.
– Перевернувся на спину, підняв голову і побачив, що однієї ноги немає. Потім почали вивозити з позиції, – пригадує офіцер. Офіцера одразу евакуювали до Маріуполя. Надали допомогу. Потім – Дніпро. Далі – столичний військовий шпиталь. Реабілітація була важкою і тривалою, йому встановили протез. Про «Ігри нескорених» Олексій дізнався у перший рік, коли Україна долучалась до них – 2017-го. Одразу вирішив спробувати свої сили. Заповнив анкету, пішов на відбір, але до Національних змагань потрапити не вдалося. Довелося спостерігати за змаганнями і вболівати за нашу збірну з екрана телевізора.
Попри невдачу він мріяв потрапити на міжнародні змагання – постійно наполегливо тренувався і навіть узяв участь у марафоні морської піхоти у Вашингтоні, де виборов «золото». Водночас здійснилася і мрія потрапити до збірної України на «Іграх нескорених – 2020». Олексій знову заповнив анкету, пройшов етапи відбору і в жовтні дізнався, що нарешті він є одним із тих, хто представлятиме нашу країну в Нідерландах. На «Іграх нескорених» Олексій змагатиметься з легкої атлетики і плавання. Тож побажаємо відважному й завзятому нескореному успіху та сил для нових перемог!
AIRBORNE
Мисливець
Цій дівчині лише 23, три з яких вона, бойовий медик, - на передовій, поруч із побратимами. Пліч-о-пліч із ними з вересня 2018 сержант Ірина Кінаш виконувала завдання за призначенням на хуторі Вільний, який був і залишається однією з найгарячіших точок на лінії розмежування на Луганщині.
- У перші дні після того, як ми зайшли на позиції, було відносно спокійно, - каже Ірина. – Допомагала хлопцям укріплюватися, навіть копала разом із ними окопи. Та за лічені дні стало не до того – ворог у прямому сенсі казився від того, що втратив території, і намагався нас звідти вибити всіма силами і засобами. Пам’ятаю, у нас перший поранений, куля застрягла в кістці ноги, я біжу на спостережник, чую крики хлопців і відчуваю, як біля вуха свистить куля… Було по-різному: то обстрілюють, як по графіку, то бій триває мало не цілодобово, - розповідає Ірина, і пригадує, як дивом уціліла в душі, який «прошило» осколками при розриві міни.
Побратими, як могли, оберігали свого медика – єдину дівчину в підрозділі, яка була з ними на позиціях. Коли бої стали особливо жорстокими, мали намір відправити її подалі від лінії зіткнення. Та Ірина відмовилася.
-Розуміла: звідти, куди мене хотіли відправити, на Вільний я би добігти не встигла, - пояснює дівчина. – А для чого потрібен бойовий медик, якщо його немає поряд із бійцями в потрібний момент?
Крім того, побратими вважали Ірину таким собі талісманом: як тільки вона виїжджала з позицій, щось траплялося – то міна потрапила в дім, у якому жили, то протитанковою керованою ракетою розбили той, в який мали намір переселитися.
-Хлопці жартували, що коли я вдома, нічого не трапляється, - усміхається дівчина. – Та й я за їхніми спинами почувалася безпечно, наскільки можна почуватися в безпеці за кілька сотень метрів від ворога… Тому думки про те, аби залишити хлопців, навіть не виникало. Як можна залишити тих, хто тобі довіряє і покладається на тебе? Пам’ятаю, як надавала допомогу при наскрізному кульовому пораненні ноги: накладаю турнікет, бинтую ногу, роблю відповідну ін’єкцію, поранений крутиться, стогне, врешті піднімає голову подивитися, хто біля нього, кажу «Це я!»… Після цього одразу заспокоївся, дав зробити все необхідне і навіть допомагав.
Найтяжче, зізнається бойовий медик, коли є загиблий. Пригадує, того фатального дня знала, що наші зв’язківці пішли працювати. Тож коли почула постріл і крик, кинулася на місце.
-Коли Максима витягнули, він був увесь у крові – куля, ввійшовши в тіло, спричинила сильну кровотечу… Зробила все, що можна було, викликали машину, аби його евакуювати: тривав бій і ситуація з кожною секундою загострювалася. Ворог відкрив вогонь по медичній машині, ми впали на землю біля нього, дивлюся на Максима, і розумію, що стан критичний… Говорю з ним: «Слухай мене, слухай, усе буде добре!» Пам’ятаю, як кричала хлопцям, що треба колоти адреналін, пам’ятаю, як Максим дивився мені в очі… - Ірина замовкає. – Це дуже важко… Ми його не довезли, не встигли.
Минув час. Зараз і Ірина, і її побратими на мирній території, та раз у раз повертаються думками, в спогадах і в розмовах на хутір Вільний. Попри завантаженість на службі, сержант Кінаш знаходить час, аби зателефонувати чи написати тим, кого витягувала з поля бою, хто ще лікується в шпиталі чи проходить реабілітацію, запитати, як справи, підтримати, сказати «чекаємо в строю!».
А ще дівчина, медик за освітою, вступила до вищого навчального закладу, аби будувати військову кар’єру, адже планує продовжувати служити і, зізнається, жодного разу за три роки, попри те, що довелося пережити, не пошкодувала про своє рішення йти служити в Збройні Сили України.
-Найбільше мрію про те, аби закінчилася війна! Всім бажаю миру та щастя. А своїм хлопцям – залишатися такими, як вони є! Разом переможемо
- У перші дні після того, як ми зайшли на позиції, було відносно спокійно, - каже Ірина. – Допомагала хлопцям укріплюватися, навіть копала разом із ними окопи. Та за лічені дні стало не до того – ворог у прямому сенсі казився від того, що втратив території, і намагався нас звідти вибити всіма силами і засобами. Пам’ятаю, у нас перший поранений, куля застрягла в кістці ноги, я біжу на спостережник, чую крики хлопців і відчуваю, як біля вуха свистить куля… Було по-різному: то обстрілюють, як по графіку, то бій триває мало не цілодобово, - розповідає Ірина, і пригадує, як дивом уціліла в душі, який «прошило» осколками при розриві міни.
Побратими, як могли, оберігали свого медика – єдину дівчину в підрозділі, яка була з ними на позиціях. Коли бої стали особливо жорстокими, мали намір відправити її подалі від лінії зіткнення. Та Ірина відмовилася.
-Розуміла: звідти, куди мене хотіли відправити, на Вільний я би добігти не встигла, - пояснює дівчина. – А для чого потрібен бойовий медик, якщо його немає поряд із бійцями в потрібний момент?
Крім того, побратими вважали Ірину таким собі талісманом: як тільки вона виїжджала з позицій, щось траплялося – то міна потрапила в дім, у якому жили, то протитанковою керованою ракетою розбили той, в який мали намір переселитися.
-Хлопці жартували, що коли я вдома, нічого не трапляється, - усміхається дівчина. – Та й я за їхніми спинами почувалася безпечно, наскільки можна почуватися в безпеці за кілька сотень метрів від ворога… Тому думки про те, аби залишити хлопців, навіть не виникало. Як можна залишити тих, хто тобі довіряє і покладається на тебе? Пам’ятаю, як надавала допомогу при наскрізному кульовому пораненні ноги: накладаю турнікет, бинтую ногу, роблю відповідну ін’єкцію, поранений крутиться, стогне, врешті піднімає голову подивитися, хто біля нього, кажу «Це я!»… Після цього одразу заспокоївся, дав зробити все необхідне і навіть допомагав.
Найтяжче, зізнається бойовий медик, коли є загиблий. Пригадує, того фатального дня знала, що наші зв’язківці пішли працювати. Тож коли почула постріл і крик, кинулася на місце.
-Коли Максима витягнули, він був увесь у крові – куля, ввійшовши в тіло, спричинила сильну кровотечу… Зробила все, що можна було, викликали машину, аби його евакуювати: тривав бій і ситуація з кожною секундою загострювалася. Ворог відкрив вогонь по медичній машині, ми впали на землю біля нього, дивлюся на Максима, і розумію, що стан критичний… Говорю з ним: «Слухай мене, слухай, усе буде добре!» Пам’ятаю, як кричала хлопцям, що треба колоти адреналін, пам’ятаю, як Максим дивився мені в очі… - Ірина замовкає. – Це дуже важко… Ми його не довезли, не встигли.
Минув час. Зараз і Ірина, і її побратими на мирній території, та раз у раз повертаються думками, в спогадах і в розмовах на хутір Вільний. Попри завантаженість на службі, сержант Кінаш знаходить час, аби зателефонувати чи написати тим, кого витягувала з поля бою, хто ще лікується в шпиталі чи проходить реабілітацію, запитати, як справи, підтримати, сказати «чекаємо в строю!».
А ще дівчина, медик за освітою, вступила до вищого навчального закладу, аби будувати військову кар’єру, адже планує продовжувати служити і, зізнається, жодного разу за три роки, попри те, що довелося пережити, не пошкодувала про своє рішення йти служити в Збройні Сили України.
-Найбільше мрію про те, аби закінчилася війна! Всім бажаю миру та щастя. А своїм хлопцям – залишатися такими, як вони є! Разом переможемо
AIRBORNE
Мисливець
Захисниця України!
А дома на неї чекає донечка Вікторія. Маленькі рученятка час від часу пишуть і надсилають мамі на передову листи у вигляді малюнків та непевно написаних літер. Наша героїня береже кожен із них, бо тут цей скарб, напевно єдиний, дорожчий за сон.
– Я пішла в армію, щоб щось змінити на краще в нашому житті і нашій державі, – каже Інна. – У війську я знайшла себе. Мені подобається цей рух, що навколо мене. Що поробиш, коли в державі така ситуація, що спокій наших дітей потрібно берегти далеко від дому…
Кожного вечора вони розмовляють телефоном, діляться своїми дівочими проблемами та досягненнями. До речі, з того часу, як мама вдягнула військовий однострій, Вікторія почала краще вчитись – бо тож соромно підводити маму-захисницю!
А дома на неї чекає донечка Вікторія. Маленькі рученятка час від часу пишуть і надсилають мамі на передову листи у вигляді малюнків та непевно написаних літер. Наша героїня береже кожен із них, бо тут цей скарб, напевно єдиний, дорожчий за сон.
– Я пішла в армію, щоб щось змінити на краще в нашому житті і нашій державі, – каже Інна. – У війську я знайшла себе. Мені подобається цей рух, що навколо мене. Що поробиш, коли в державі така ситуація, що спокій наших дітей потрібно берегти далеко від дому…
Кожного вечора вони розмовляють телефоном, діляться своїми дівочими проблемами та досягненнями. До речі, з того часу, як мама вдягнула військовий однострій, Вікторія почала краще вчитись – бо тож соромно підводити маму-захисницю!
AIRBORNE
Мисливець
«З такими приємно працювати, - злегка посміхаючись каже бойовий медик взводу, - незважаючи на велику кількість осколків по всьому тілу, шиї, майже відірвану ногу, поранений поводив себе адекватно, слухав усі мої команди, навіть допомагав, вів себе на «п’ятірочку з плюсом», - згадує крайнього свого пораненого Василь.
Близько місяця тому під безперервним та шквальним ворожим обстрілом молодий хлопець рятував життя своєму старшому товаришу. Того дня лікарі медичного закладу, куди доставили важкопораненого, були здивовані, на скільки якісно та компетентно була надана перша домедична допомога бійцю. Ногу, на жаль, врятувати чоловіку так і не вдалося.
23-річний хлопець родом із Полтавщини. Легка посмішка, спокійний та врівноважений голос, зважені відповіді навіть на незручні запитання вказують на сильний характер та високий рівень інтелекту юного патріота. З такими приємно спілкуватись та корисно дискутувати, від таких, як він, багато дізнаєшся нового.
«ХОТІЛОСЯ НЕ ПРОСТО ЗАЛИШИТИСЯ ДИВАННИМ ВОЇНОМ, А ХОТІВ ТА ХОЧУ СТАТИ ТІЄЮ ПІЩИНКОЮ В ІСТОРІЇ, ЯКА БУДУВАТИМЕ НОВУ УКРАЇНУ»
Війна для тодішнього студента лісотехнічного коледжу розпочалася ще на Майдані, де він активно відстоював громадянську патріотичну позицію в боротьбі проти злочинної проросійської влади. Можна сказати, що своє перше легке поранення отримав під час розгону майдану в протистоянні з "беркутівцями". З початком відкритої російської агресії 18-річний хлопець збирається іти на фронт, але його стримують старші товариші. Проте не надовго, і за якийсь час Василь з друзями, все-таки, йдуть на службу в «Дніпро-1». Протягом кількох днів у складі однієї з груп цього підрозділу брав участь в підтримці «кіборгів» у Донецькому аеропорту. «СТРАШНІШЕ ЗА ПРОВЕДЕНИЙ ДЕНЬ В ДАПі, БУВ ЛИШЕ НАСТУПНИЙ ДЕНЬ, КОЛИ ТИ ВЖЕ ЗНАВ, ЩО НА ТЕБЕ ЧЕКАЄ», - згадує військовий.
Та за якийсь час молодики розуміють, що їхні особисті погляди не сходяться з діяльністю даного підрозділу і переводяться до полку «Азов», в складі якого брали участь в боях за Мар’їнку, Красногорівку, в районі населених пунктів Широкино та Чермалик. В одному із таких боїв Василь отримує важке поранення, лікується, проходить нетривалу як для такого поранення реабілітацію та знову стає до строю. Після закінчення контракту залишає полк спецпризначення та повертається до родини. Втім не надовго – за кілька місяців знову бере до рук зброю, але вже в складі Збройних Сил України в одній із рот нашої бригади. На запитання «чому ЗСУ?», відповідає коротко: «воюють більше».
«КНИГИ – ЦЕ НАДБАННЯ ЛЮДСТВА, І НЕ КОРИСТУВАТИСЯ ТАКИМ СКАРБОМ - ЦЕ ЗЛОЧИН».
Незважаючи на щоденну війну, великий обсяг роботи з обладнання позицій та забезпечення життєдіяльності, боєць знаходить час на літературу. Зараз, як він каже, «підсів» на російських класиків» - читає Достоєвського. Займається боєць також спортом: попри відсутність третини лівої легені, що стало наслідком поранення, бігає кілька кілометрові кроси: «Я не комплексую через відсутність частини цього органу, біг допомагає розвивати те, що лишилося, та й взагалі, намагаюсь не звертати увагу та жити повноцінно».
Цієї весни Василь поступає до Національної академії сухопутних військ, бажає стати офіцером Збройних Сил України та присвятити своє життя захисту Батьківщини. У Васі росте син – Іван Васильович, як гордо його називає батько. Про те, що його тато воює за майбутнє таких діток як і він, Іванко поки не здогадується, але вже за кілька років з гордістю розповідатиме на уроках про свого тата.
На ремарку про війну, що затягнулася на роки, боєць твердо відповідає: «НАМ ПОТРІБНО НАБРАТИСЯ ТЕРПІННЯ, АДЖЕ ВОРОГ ЗОСЕРЕДЖЕНИЙ НА ТОМУ, ЩОБ ВБИТИ НАШУ ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ ТА ВИТРИМКУ, РОЗТОПТАТИ ПАТРІОТИЗМ ТАКОЮ ВИСНАЖЛИВОЮ ВІЙНОЮ. ТОМУ ОПУСКАТИ РУКИ ЗАРАЗ МИ НЕ МАЄМО ПРАВА»
30 окрема механізована бригада ім. князя Костянтина Острозького
Близько місяця тому під безперервним та шквальним ворожим обстрілом молодий хлопець рятував життя своєму старшому товаришу. Того дня лікарі медичного закладу, куди доставили важкопораненого, були здивовані, на скільки якісно та компетентно була надана перша домедична допомога бійцю. Ногу, на жаль, врятувати чоловіку так і не вдалося.
23-річний хлопець родом із Полтавщини. Легка посмішка, спокійний та врівноважений голос, зважені відповіді навіть на незручні запитання вказують на сильний характер та високий рівень інтелекту юного патріота. З такими приємно спілкуватись та корисно дискутувати, від таких, як він, багато дізнаєшся нового.
«ХОТІЛОСЯ НЕ ПРОСТО ЗАЛИШИТИСЯ ДИВАННИМ ВОЇНОМ, А ХОТІВ ТА ХОЧУ СТАТИ ТІЄЮ ПІЩИНКОЮ В ІСТОРІЇ, ЯКА БУДУВАТИМЕ НОВУ УКРАЇНУ»
Війна для тодішнього студента лісотехнічного коледжу розпочалася ще на Майдані, де він активно відстоював громадянську патріотичну позицію в боротьбі проти злочинної проросійської влади. Можна сказати, що своє перше легке поранення отримав під час розгону майдану в протистоянні з "беркутівцями". З початком відкритої російської агресії 18-річний хлопець збирається іти на фронт, але його стримують старші товариші. Проте не надовго, і за якийсь час Василь з друзями, все-таки, йдуть на службу в «Дніпро-1». Протягом кількох днів у складі однієї з груп цього підрозділу брав участь в підтримці «кіборгів» у Донецькому аеропорту. «СТРАШНІШЕ ЗА ПРОВЕДЕНИЙ ДЕНЬ В ДАПі, БУВ ЛИШЕ НАСТУПНИЙ ДЕНЬ, КОЛИ ТИ ВЖЕ ЗНАВ, ЩО НА ТЕБЕ ЧЕКАЄ», - згадує військовий.
Та за якийсь час молодики розуміють, що їхні особисті погляди не сходяться з діяльністю даного підрозділу і переводяться до полку «Азов», в складі якого брали участь в боях за Мар’їнку, Красногорівку, в районі населених пунктів Широкино та Чермалик. В одному із таких боїв Василь отримує важке поранення, лікується, проходить нетривалу як для такого поранення реабілітацію та знову стає до строю. Після закінчення контракту залишає полк спецпризначення та повертається до родини. Втім не надовго – за кілька місяців знову бере до рук зброю, але вже в складі Збройних Сил України в одній із рот нашої бригади. На запитання «чому ЗСУ?», відповідає коротко: «воюють більше».
«КНИГИ – ЦЕ НАДБАННЯ ЛЮДСТВА, І НЕ КОРИСТУВАТИСЯ ТАКИМ СКАРБОМ - ЦЕ ЗЛОЧИН».
Незважаючи на щоденну війну, великий обсяг роботи з обладнання позицій та забезпечення життєдіяльності, боєць знаходить час на літературу. Зараз, як він каже, «підсів» на російських класиків» - читає Достоєвського. Займається боєць також спортом: попри відсутність третини лівої легені, що стало наслідком поранення, бігає кілька кілометрові кроси: «Я не комплексую через відсутність частини цього органу, біг допомагає розвивати те, що лишилося, та й взагалі, намагаюсь не звертати увагу та жити повноцінно».
Цієї весни Василь поступає до Національної академії сухопутних військ, бажає стати офіцером Збройних Сил України та присвятити своє життя захисту Батьківщини. У Васі росте син – Іван Васильович, як гордо його називає батько. Про те, що його тато воює за майбутнє таких діток як і він, Іванко поки не здогадується, але вже за кілька років з гордістю розповідатиме на уроках про свого тата.
На ремарку про війну, що затягнулася на роки, боєць твердо відповідає: «НАМ ПОТРІБНО НАБРАТИСЯ ТЕРПІННЯ, АДЖЕ ВОРОГ ЗОСЕРЕДЖЕНИЙ НА ТОМУ, ЩОБ ВБИТИ НАШУ ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ ТА ВИТРИМКУ, РОЗТОПТАТИ ПАТРІОТИЗМ ТАКОЮ ВИСНАЖЛИВОЮ ВІЙНОЮ. ТОМУ ОПУСКАТИ РУКИ ЗАРАЗ МИ НЕ МАЄМО ПРАВА»
30 окрема механізована бригада ім. князя Костянтина Острозького