Герои этой войны
- Автор теми Syava70
- Дата створення
"Азов" у моєму серці на завжди...
Розповідь бійця ССО "Азов" із позивним "Вишня", про політ у Маріуполь на допомогу побратимам з Азовсталі...
Інтерв’ю із бійцем полку “Азов” Дмитром Усіченком на псевдо “Вишня”, якому разом з іншими воїнами вдалося дістатися до заблокованого окупантами заводу “Азовсталь” повітряним коридором. Він – один із небагатьох, хто вижив після ризикованої операції на гвинтокрилах та один із тих, хто повернувся на підконтрольну Україні територію з російського полону. Воював з окупантами ще на Київщині та вигнавши ворога звідти, прийняв вольове рішення допомогти побратимам на Сході.
Розповідь бійця ССО "Азов" із позивним "Вишня", про політ у Маріуполь на допомогу побратимам з Азовсталі...
Інтерв’ю із бійцем полку “Азов” Дмитром Усіченком на псевдо “Вишня”, якому разом з іншими воїнами вдалося дістатися до заблокованого окупантами заводу “Азовсталь” повітряним коридором. Він – один із небагатьох, хто вижив після ризикованої операції на гвинтокрилах та один із тих, хто повернувся на підконтрольну Україні територію з російського полону. Воював з окупантами ще на Київщині та вигнавши ворога звідти, прийняв вольове рішення допомогти побратимам на Сході.
"Азов" у моєму серці на завжди...
Азовець Денис Піскун на псевдо “Комбат”, повернувся з російського полону наприкінці червня...
Під час міських боїв у Маріуполі він отримав чисельні кульові поранення та був доставлений до сховища на “Азовсталі”. У інтерв’ю боєць згадує про складні будні підземного шпиталю: авіаційні бомби, які руйнували приміщення та бійців суміжних підрозділів, які відчували безвихідь і намагалися накласти на себе руки. “Комбат” також розповідає про стійких духом азовських побратимів, які всупереч втратам близьких, ампутаціям і болючим ранам, проявляли вольову витримку та продовжували докладати зусиль у протистоянні з ворогом на комбінаті. Поранені допомагали бойовим товаришам тримати оборону нагорі та були готові до того, аби приймати останній бій разом.
Азовець Денис Піскун на псевдо “Комбат”, повернувся з російського полону наприкінці червня...
Під час міських боїв у Маріуполі він отримав чисельні кульові поранення та був доставлений до сховища на “Азовсталі”. У інтерв’ю боєць згадує про складні будні підземного шпиталю: авіаційні бомби, які руйнували приміщення та бійців суміжних підрозділів, які відчували безвихідь і намагалися накласти на себе руки. “Комбат” також розповідає про стійких духом азовських побратимів, які всупереч втратам близьких, ампутаціям і болючим ранам, проявляли вольову витримку та продовжували докладати зусиль у протистоянні з ворогом на комбінаті. Поранені допомагали бойовим товаришам тримати оборону нагорі та були готові до того, аби приймати останній бій разом.
Не хай Вальгалла прийме тебе Воїне, у свій небесний чертог у Асгардє... Спочивай брате з миром.............................................................................
"Марго"... Про таких як вона, про справжніх, не пишуть в статистичних зведеннях Генштабу...
Коли, в перший день перебування на фронті, на КСП батареї зустрів "Марго", не здивувався. На війні взагалі мало чим можна здивувати. Першу жінку в зоні боїв я побачив в червні 14-го на 3-А під Семенівкою. Тоді теж не здивувався. Мене насправді більше дивують чоловіки, які петлянули за кордон, чи просто петляють. Але то сюжет іншої оповідки. Жінка на зараз, прикомандирована до батареї. Дасть фору багатьом мужчинам в самоорганізації та організацій процесів. Може і ліки виділити і задачі нарізати, і їжу приготувати і позиції відвідати, і на радєйці посидіти і гуманітарку розподілити. Впевнений, що багато хто в батареї заздрить її вмінням. Під час першого виїзду віддала мені свій бронік "якшо що", отримавши від мене з "Соколом" дуетом: "якшо що" - не буде"))
Насправді, про "Марго"має писати жінка (і, колись напише). В цій тезі немає гендерної дискримінації. Просто ні мені, ні будь якому іншому чоловікові, ніколи не вдасться оцінити/пережити/відчути/зрозуміти стан матері, малеча якої перебуває в місті, окупованому руснею, залишаючись при цьому в строю...
Автор: волонтер Нороха Юрій Іванович.
Героям Слава!
Коли, в перший день перебування на фронті, на КСП батареї зустрів "Марго", не здивувався. На війні взагалі мало чим можна здивувати. Першу жінку в зоні боїв я побачив в червні 14-го на 3-А під Семенівкою. Тоді теж не здивувався. Мене насправді більше дивують чоловіки, які петлянули за кордон, чи просто петляють. Але то сюжет іншої оповідки. Жінка на зараз, прикомандирована до батареї. Дасть фору багатьом мужчинам в самоорганізації та організацій процесів. Може і ліки виділити і задачі нарізати, і їжу приготувати і позиції відвідати, і на радєйці посидіти і гуманітарку розподілити. Впевнений, що багато хто в батареї заздрить її вмінням. Під час першого виїзду віддала мені свій бронік "якшо що", отримавши від мене з "Соколом" дуетом: "якшо що" - не буде"))
Насправді, про "Марго"має писати жінка (і, колись напише). В цій тезі немає гендерної дискримінації. Просто ні мені, ні будь якому іншому чоловікові, ніколи не вдасться оцінити/пережити/відчути/зрозуміти стан матері, малеча якої перебуває в місті, окупованому руснею, залишаючись при цьому в строю...
Автор: волонтер Нороха Юрій Іванович.
Героям Слава!
Вкладення
Mechanik
Снайпер
Переселенка з Донеччини Тетяна Ластович втратила на "Азовсталі" чоловіка — "азовця" та матір — військову психологиню.
Про загибель дізналась, коли була вагітною і тікала з-під окупації з двома малолітніми дітьми.
Наразі, Тетяна у Запоріжжі та чекає на результати генетичного підтвердження тіл рідних.
"Зранку він подзвонив і сказав: "Всьо, бабахає — їзжай"
З початком повномасштабного вторгнення, Олексія направили обороняти Маріуполь.
Мама Тетяни поїхала туди ж, бо працювала з "азовцями", як психологиня. Тетяна — в інший бік, бо мала захистити дітей.
Ввечері 25-го лютого Тетяна з дітьми все ж виїхали з селища Старий Крим до родичів у Запорізьку область.
По дорозі, каже, вже були російські військові. Але вони заглядали в машину, бачили вагітну з купою дітей та пропускали.
"Ми приїхали й за нами приїхав "рускій мір". Тобто, якраз захопили те місто, де ми були та ми були змушені залишитись там.
На окупованих територіях не солодко живеться, зараз ще гірше.
Там проблеми з продуктами, медикаментами, дитячими речами — від пюрешки до памперсів.
Починаєш розуміти, що не можеш вийти та купити елементарні речі, бо його просто немає.
Треба стояти черги, як в 1990-ті — прокидаєшся о 4 ранку і чекаєш, що привезуть", — говорить дружина загиблого "азовця".
"Тобі доведеться розраховувати на себе"
Олексій попросив, щоб я йому пообіцяла, що з дітьми буде все добре. 19-го квітня він подзвонив, а 25 чи 26 повідомили, що він загинув".
Згодом, Тетяна дізналася, що це був снайпер.
Її чоловік загинув під час бойового виходу, від пострілу у грудну клітину, який "на виліт" пробив дві пластини бронежилета. А слідом — загинула її мати.
Авіаудар, снаряд потрапив у бункер, де переховувалася жінка, вибуховою хвилею її відкинуло в стіну.
Снайпер же, тільки у 2018 році, вбив і брата Тетяни — Юрія.
Він теж був "азовцем", позивний "Барретт", загинув біля Водяного у снайперській дуелі.
Жінка каже, після того їй час від часу писали "з того боку":
"Через те, що він був досить результативним снайпером, часто мені відправляли фото мертвих людей, типу: "Це твій брат".
Я зазвичай навіть відповідала. Це всього-на-всього боти, які не мають за собою нічого.
Говорили: "Ми тебе знайдемо". Кажу: “Шукайте. Ви вже з 2018 року шукаєте, ніяк не знайдете. Вам що, адресу сказати?".
Цього разу, каже Тетяна, вона вирішила, що загроза знайти її в тимчасово окупованому місті після загибелі чоловіка, більш реалістична: "Ми активніше почали шукати машину, я розуміла, що не можу контролювати всіх людей.
Якщо люди, які його знають, почнуть розповсюджувати інформацію, про це дізнаються орки.
Вони дізнаються це — 100%. Тому, треба було виїжджати, доки ця інформація не сплила".
З кінця березня до 5 травня Тетяна шукала людину, яка б допомогла їм виїхати. Врешті, зголосився водій автобуса.
"Якщо перетну кордон — я поїду з дому. А з дому їхати не хочу"
Зараз Тетяна в Запоріжжі. З дітьми їй допомагає Олексієва племінниця Яна. Усім необхідним забезпечує патронат "Азову" та військовослужбовці. "Я чітко розділила, що за чим має відбуватись. Зараз основна ціль — достойне поховання мами та Льоші. А так, багато звичайних додаткових цілей — дітей треба в садок, до логопеда. Я не мрію: "От, спочатку перемога і вже тоді щось буде". Поки ми живі, поки сонце встало, треба щось робити", — каже Тетяна.
Що для жінки "Азовсталь", де загинули її мама та чоловік? Каже, це місце, де українці ще раз показали, що вони — сталеві люди.
Та говорить, із Запоріжжя можна евакуюватися і далі, але не закордон: "Це не варіант.
Тут я вдома. Де б я не була — у Запоріжжі, Вінниці, Львівській області, Івано-Франківській. Якщо перетну кордон — я поїду з дому.
А з дому я їхати не хочу".
Про загибель дізналась, коли була вагітною і тікала з-під окупації з двома малолітніми дітьми.
Наразі, Тетяна у Запоріжжі та чекає на результати генетичного підтвердження тіл рідних.
"Зранку він подзвонив і сказав: "Всьо, бабахає — їзжай"
З початком повномасштабного вторгнення, Олексія направили обороняти Маріуполь.
Мама Тетяни поїхала туди ж, бо працювала з "азовцями", як психологиня. Тетяна — в інший бік, бо мала захистити дітей.
Ввечері 25-го лютого Тетяна з дітьми все ж виїхали з селища Старий Крим до родичів у Запорізьку область.
По дорозі, каже, вже були російські військові. Але вони заглядали в машину, бачили вагітну з купою дітей та пропускали.
"Ми приїхали й за нами приїхав "рускій мір". Тобто, якраз захопили те місто, де ми були та ми були змушені залишитись там.
На окупованих територіях не солодко живеться, зараз ще гірше.
Там проблеми з продуктами, медикаментами, дитячими речами — від пюрешки до памперсів.
Починаєш розуміти, що не можеш вийти та купити елементарні речі, бо його просто немає.
Треба стояти черги, як в 1990-ті — прокидаєшся о 4 ранку і чекаєш, що привезуть", — говорить дружина загиблого "азовця".
"Тобі доведеться розраховувати на себе"
Олексій попросив, щоб я йому пообіцяла, що з дітьми буде все добре. 19-го квітня він подзвонив, а 25 чи 26 повідомили, що він загинув".
Згодом, Тетяна дізналася, що це був снайпер.
Її чоловік загинув під час бойового виходу, від пострілу у грудну клітину, який "на виліт" пробив дві пластини бронежилета. А слідом — загинула її мати.
Авіаудар, снаряд потрапив у бункер, де переховувалася жінка, вибуховою хвилею її відкинуло в стіну.
Снайпер же, тільки у 2018 році, вбив і брата Тетяни — Юрія.
Він теж був "азовцем", позивний "Барретт", загинув біля Водяного у снайперській дуелі.
Жінка каже, після того їй час від часу писали "з того боку":
"Через те, що він був досить результативним снайпером, часто мені відправляли фото мертвих людей, типу: "Це твій брат".
Я зазвичай навіть відповідала. Це всього-на-всього боти, які не мають за собою нічого.
Говорили: "Ми тебе знайдемо". Кажу: “Шукайте. Ви вже з 2018 року шукаєте, ніяк не знайдете. Вам що, адресу сказати?".
Цього разу, каже Тетяна, вона вирішила, що загроза знайти її в тимчасово окупованому місті після загибелі чоловіка, більш реалістична: "Ми активніше почали шукати машину, я розуміла, що не можу контролювати всіх людей.
Якщо люди, які його знають, почнуть розповсюджувати інформацію, про це дізнаються орки.
Вони дізнаються це — 100%. Тому, треба було виїжджати, доки ця інформація не сплила".
З кінця березня до 5 травня Тетяна шукала людину, яка б допомогла їм виїхати. Врешті, зголосився водій автобуса.
"Якщо перетну кордон — я поїду з дому. А з дому їхати не хочу"
Зараз Тетяна в Запоріжжі. З дітьми їй допомагає Олексієва племінниця Яна. Усім необхідним забезпечує патронат "Азову" та військовослужбовці. "Я чітко розділила, що за чим має відбуватись. Зараз основна ціль — достойне поховання мами та Льоші. А так, багато звичайних додаткових цілей — дітей треба в садок, до логопеда. Я не мрію: "От, спочатку перемога і вже тоді щось буде". Поки ми живі, поки сонце встало, треба щось робити", — каже Тетяна.
Що для жінки "Азовсталь", де загинули її мама та чоловік? Каже, це місце, де українці ще раз показали, що вони — сталеві люди.
Та говорить, із Запоріжжя можна евакуюватися і далі, але не закордон: "Це не варіант.
Тут я вдома. Де б я не була — у Запоріжжі, Вінниці, Львівській області, Івано-Франківській. Якщо перетну кордон — я поїду з дому.
А з дому я їхати не хочу".
"Прорвавши оточення, танкісти вийшли до своїх із Маріуполя"...
Олег Грудзевич
— Свої, товаришу підполковник! Свої, ви чуєте? Ми вдома!
Командир батальйону підполковник Олег Грудзевич був настільки виснаженим, що останні кілометри із 175 км шляху просто не пам’ятав. Після запеклих боїв у Маріуполі він вивів з оточення 14 танкістів і двох морпіхів. А починалось все так…
23 лютого батальйон окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка був піднятий за тривогою, і Олег вивів його у визначений район зосередження.
— Якщо відверто, то нічого не вказувало, що буде початок широкомасштабного вторгнення. Надійшло відповідне розпорядження, ми виходили згідно з планами навчань. Але вранці 24 лютого близько 4-ї ранку зв’язок був заглушений. Почалися доповіді з постів, що в базовому таборі чутно вибухи і видно яскраві спалахи. Крім того, в нас працювала система ППО «Віраж-планшет». Покликав мене оператор подивитись, що твориться, а там на радарі близько 30 літаків. Зрозуміли, що почалася серйозна війна, — пригадує офіцер.
Уже близько 10-ї години танковий батальйон Олега Грудзевича вийшов на рубіж у районі Волновахи. Там танкісти і застали перші години широкомасштабного вторгнення. Під Волновахою було дуже спекотно — росіяни прорвали оборону одного з піхотних батальйонів.
— Там наш підрозділ зазнав перших втрат — загинув екіпаж танка. Ми відходили з важкими боями — рашисти перли, немов скажені. За даними розвідки, йшли колони і по 70 штук, і по 50, 30, 20. Пригадую, як вдало відпрацював один екіпаж — офіцерський. Річ у тому, що там майор Сергій Бровкін, замкомбата, був за навідника, а капітан Павло Греля — за командира танка. Так ось, вони одним пострілом знищили дві БМП-3. Бронебійним снарядом прошило обидві машини рашистів і так вдало, що вони вибухнули одна за одною, по раздувшись, як бульбашки. А колона навіть не стала, рашисти просто не зрозуміли, що сталося, — розповідає Олег Грудзевич.
Перші дні широкомасштабного вторгнення йому запам’яталися безперервними боями, маневрами, відходами, контратаками і водночас усвідомленням того, що рашистів можна бити. А ще вiн не може забути, як місцеве населення допомагало українським воїнам. Коли 27 лютого в наших танків просто закінчилося пальне, на допомогу прийшли волонтери одного з населених пунктів, що наразі тимчасово захоплений. Фермери поділились пальним, заливши в кожний танк по 200 літрів. Як пригадує Олег, йому вдалося зібрати свої підрозділи, і 28 лютого танкісти зайшли до Маріуполя, на територію заводу «Азовмаш», де разом з морпіхами і почали бої за місто. Розповідає про ті бої Олег спокійно, як про звичайну роботу:
— Розпорядок у орків був, як робочий день. Світає — вони пруть, працює стрілецька зброя. Починає сутеніти — припиняються стрілецькі бої, починає працювати артилерія та авіація.
13-го в мене загинув мехвод (механік-водій. — Ред.). Командну ланку ми намагалися берегти, та все ж і їм доводилося ризикувати, просто не було інших сил. Вже на 2–3-й день боїв ми переселились у підвал. Батальйони ще стояли по периметру міста, танки виїжджали, були постійні стрілецькі бої, російська арта і авіація гатили вже по повній. Вони вирахували розташування штабів на «Азовсталі» й «Азовмаші», і по них працювала авіація. Вже до заводу долітали і міни, і «Гради». Приїжджали до нас азовці, кажуть: «Не зрозуміємо ми їхньої математики: наступають щодня з одного напрямку осіб по 50. Вертаються 20–30, згублять купу техніки, танків. Наступного ранку — знову 50».
Такими темпами точилися бої до кінця березня. 15 березня у танкістів закінчилася питна вода, закінчувалася їжа. Олег замислюється, потім розповідає далі:
— Ми почали пити воду із протипожежних водойм, що були на заводі. Вода та зелена, але виходу не було. Постачання боєприпасів і продовольства теж не було, згодом ми почали рахувати буквально кожен снаряд до танків, сухпаї. Кільце щодня щільнішало, ми потроху відходили. Орки буквально закидали нас гарматним м’ясом. Новин і зв’язку в нас не було, але ми стояли по периметру заводу, тримаючи «Азовмаш» — метрів 800, у кругову. У мене залишилось 2 боєготових танки, мій і ще один, і 2 чи 3 машини були з 36-ї бригади. На роботу виїжджали парами. Рашисти з усіх боків перли. Всі зенітники, танкісти, що в мене були, вже працювали як піхота, ходили на чергування по 8 годин. Пам’ятаю, як 5 квітня на територію «Азовмашу» прорвався ворожий танк, але його підбили. Щовечора, як сутеніло, виходили росіяни і починали всюди «насипати» з подвійним оскаженінням. Ми розуміли, що ще тиждень не протягнемо…
Олег пригадує, що перша спроба прориву з оточення була 10 квітня. Намагались прорватися через територію заводу імені Ілліча, але, на жаль, спроба була невдалою.
Наступного дня — знов спроба прориву, цього разу вдала. Два танки, що залишились з батальйону Олега, із залишками снарядів — в одному було близько 20 снарядів у конвеєрі, в другого танка — 15. Підрозділ вийшов із заводу.
— План у нас був такий: до дороги, якщо є можливість, прориваємося на техніці. Коли танки стануть — то техніку підриваємо, і далі рухаємось пішки, групами по 10–15 осіб. Зв’язок перепрошили, перевірили. 11 квітня близько опівночі почали рух. Поряд із моїм танком — «мотолига» (багатоцільовий транспортер легкий броньований. — Ред.), на ній сиділи люди, зокрема поранені. Я кажу офіцеру, що буду відволікати на себе вогонь. І їх самих не залишу. Ставлю завдання командиру, механіку. Нам пощастило, що того вечора йшов дощ і не було безпілотників. Командиру ще одного підрозділу, що з нами йшов, кажу: «Поки ми 30–40 хвилин стріляємо, тримаєтесь від мене в кілометрі. Бачите перенесення вогню — пересуваєтеся за нами на ту відстань, що ми просунулися. І так рухаємось — від рубежу до рубежу».
…Прорив був шалений — танкісти вели вогонь, палили російську техніку, піхота теж свою справу робила. Потім у танках скінчилося пальне, вони стали. Снарядів теж не було. Танкісти познімали нічники, радіостанції, приціли і понищили все, що могли. Із собою взяли стрілецьку зброю, боєкомплект, гранати, залишки сухпаю, воду. Рушили тилами рашистів.
Сьогодні мало хто здатен уявити, що таке рухатися в оточенні ворога. Щомиті чекати пострілу, розриву, підриву на міні, випадкової зустрічі з окупантами чи місцевими зрадниками.
Олег розповідає про вихід скупо.
— Перед проривом, дяка «Старлінку», я скачав собі карту офлайн, і взяв звичайну. Ми приблизно знали, де будуть наші підрозділи і скільки нам іти. Напряму виходило 138 кілометрів, а щоб обійти рашистів, то всі 175. Планували рух так: вночі йдемо, одночасно гріємось, вдень десь ховаємось. Єдине, що дуже дошкуляло — то холод. Хоча, можливо, то нас зрештою і рятувало, бо противнику також не хотілось десь у таку мерзенну погоду визирати. У перший день головне було якнайдалі відійти від кинутої техніки. Населені пункти обходили. Але в один зайшли, Знаменівку, недалеко від Анадолі — там був міст через річку поблизу водосховища. Біля мосту нам трапилась російська ДРГ. Одного окупанта ми «поклали», пробігли через той бетонний місток і залягли в досить великій посадці. З 8-ї ранку до 9-ї вечора пробули у тій посадці. Противник боявся її прочісувати. Години 4 вони їздили поруч, випустили в наш бік лише декілька черг. Потім кудись забралися — напевно, думали, що ми по рівчаку пішли. Але ми були дуже стомлені, адже виходили вже 3-й день. Тож, трохи відпочивши в тій посадці, набрали води і рушили вздовж річки. Там нарвались на ще одну групу рашистів. Був короткий бій, одного їхнього точно «задвохсотили», але куля чи дві влучили нашому бійцю в рюкзак. Солдат біжить, рюкзак горить, я кричу йому «кидай той рюкзак!», а він: «та куди, там гранати!» — «Тим більш кидай, його до біса!». Зірвав він той рюкзак та й кинув. Ми тоді відірвались і декілька днів ішли без вогневих контактів. Десь на 6–7-й день доїли рештки сухпаїв, почали щавель шукати, на смітниках копирсатись — думали щось знайти. В один із днів ледь не попались. Виходимо з чергової посадки — і тут воїн наш метрів за 20 помітив намет, а там якісь антени. Метрів за 300–400 обійшли. На ранок вже кажу, «не рипаємось нікуди, бо ноги болять, шлунки болять, дощ іде». До передка ще приблизно 40 кілометрів. Далі — кар’єр із піском, думали в ньому перечекати, а там «Уралів» штук 20 із «зетками». Чуємо — десь позаду генератор завівся, метрах за 400. Оце, думаю, прийшли… Врятувало, що погода погана була, дощ. Так і пролежали біля кар’єру. Орки піском вантажились, більш нікого не було видно до вечора. Далі йшли дуже обережно — я вперед відправляв дозор із 2–3 осіб. Метрів на 500, якщо чисто, вони вертались назад, і ми продовжували рух.
Йшли весь час із вимкненими телефонами — я попередив, щоб павербанки зарядили перед виходом, а телефони всі вимкнули, крім мене. Кажу — якщо побачу в когось телефон, прострілю коліна! Звісно, я б цього не зробив, але телефонами ніхто не користувався, бо росіяни відстежують стільниковий зв’язок чітко. Десь кілометрів за 15 до лінії зіткнення бачу — на моєму телефоні з’явилась одна смужка «Лайфа», але подзвонити не вийшло. На 9-й день 2 «палки» з’явилися на телефоні. Набрав комбрига, він нас спершу не впізнав, потім зрадів. Звів із командиром підрозділу, що стояв попереду нас, і крайні 12 годин він допомагав нам іти. Пам’ятаю, як він нам каже, що там є діляночка невеличка, яку треба буде пробігти. А нас вже ноги не несуть, і шлунки болять, я от кров’ю блював… У мене хлопці автомат і рюкзак забрали, кажуть: «Їх ми донесемо, ваше завдання — довести нас». І так прийшли… Плакали, бо майже не вірили, що дійдемо. Стільки всього пережили… Прийшли, впали, нам дали по цигарці, води попити. Командиру своєму віддзвонився, наступного дня за нами приїхали з нашої бригади… Разом зі мною було 16 людей. Двоє з них — із 36-ї бригади. За цей прорив із Маріуполя і вихід, власне, і отримав «Золоту Зірку». Що можу — те роблю, не більше і не менше. Наразі ми тимчасово на відновленні, незабаром дадуть нову команду, бо рашистів треба бити, щоб швидше повернутись додому.
Окрім «Золотої Зірки» Героя України, яку Олегу Грудзевичу Президент України Володимир Зеленський особисто вручив під час відвідування підрозділу, за бої під Волновахою та в Маріуполі, офіцер також був нагороджений двома орденами Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів.
Олег Грудзевич
— Свої, товаришу підполковник! Свої, ви чуєте? Ми вдома!
Командир батальйону підполковник Олег Грудзевич був настільки виснаженим, що останні кілометри із 175 км шляху просто не пам’ятав. Після запеклих боїв у Маріуполі він вивів з оточення 14 танкістів і двох морпіхів. А починалось все так…
23 лютого батальйон окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка був піднятий за тривогою, і Олег вивів його у визначений район зосередження.
— Якщо відверто, то нічого не вказувало, що буде початок широкомасштабного вторгнення. Надійшло відповідне розпорядження, ми виходили згідно з планами навчань. Але вранці 24 лютого близько 4-ї ранку зв’язок був заглушений. Почалися доповіді з постів, що в базовому таборі чутно вибухи і видно яскраві спалахи. Крім того, в нас працювала система ППО «Віраж-планшет». Покликав мене оператор подивитись, що твориться, а там на радарі близько 30 літаків. Зрозуміли, що почалася серйозна війна, — пригадує офіцер.
Уже близько 10-ї години танковий батальйон Олега Грудзевича вийшов на рубіж у районі Волновахи. Там танкісти і застали перші години широкомасштабного вторгнення. Під Волновахою було дуже спекотно — росіяни прорвали оборону одного з піхотних батальйонів.
— Там наш підрозділ зазнав перших втрат — загинув екіпаж танка. Ми відходили з важкими боями — рашисти перли, немов скажені. За даними розвідки, йшли колони і по 70 штук, і по 50, 30, 20. Пригадую, як вдало відпрацював один екіпаж — офіцерський. Річ у тому, що там майор Сергій Бровкін, замкомбата, був за навідника, а капітан Павло Греля — за командира танка. Так ось, вони одним пострілом знищили дві БМП-3. Бронебійним снарядом прошило обидві машини рашистів і так вдало, що вони вибухнули одна за одною, по раздувшись, як бульбашки. А колона навіть не стала, рашисти просто не зрозуміли, що сталося, — розповідає Олег Грудзевич.
Перші дні широкомасштабного вторгнення йому запам’яталися безперервними боями, маневрами, відходами, контратаками і водночас усвідомленням того, що рашистів можна бити. А ще вiн не може забути, як місцеве населення допомагало українським воїнам. Коли 27 лютого в наших танків просто закінчилося пальне, на допомогу прийшли волонтери одного з населених пунктів, що наразі тимчасово захоплений. Фермери поділились пальним, заливши в кожний танк по 200 літрів. Як пригадує Олег, йому вдалося зібрати свої підрозділи, і 28 лютого танкісти зайшли до Маріуполя, на територію заводу «Азовмаш», де разом з морпіхами і почали бої за місто. Розповідає про ті бої Олег спокійно, як про звичайну роботу:
— Розпорядок у орків був, як робочий день. Світає — вони пруть, працює стрілецька зброя. Починає сутеніти — припиняються стрілецькі бої, починає працювати артилерія та авіація.
13-го в мене загинув мехвод (механік-водій. — Ред.). Командну ланку ми намагалися берегти, та все ж і їм доводилося ризикувати, просто не було інших сил. Вже на 2–3-й день боїв ми переселились у підвал. Батальйони ще стояли по периметру міста, танки виїжджали, були постійні стрілецькі бої, російська арта і авіація гатили вже по повній. Вони вирахували розташування штабів на «Азовсталі» й «Азовмаші», і по них працювала авіація. Вже до заводу долітали і міни, і «Гради». Приїжджали до нас азовці, кажуть: «Не зрозуміємо ми їхньої математики: наступають щодня з одного напрямку осіб по 50. Вертаються 20–30, згублять купу техніки, танків. Наступного ранку — знову 50».
Такими темпами точилися бої до кінця березня. 15 березня у танкістів закінчилася питна вода, закінчувалася їжа. Олег замислюється, потім розповідає далі:
— Ми почали пити воду із протипожежних водойм, що були на заводі. Вода та зелена, але виходу не було. Постачання боєприпасів і продовольства теж не було, згодом ми почали рахувати буквально кожен снаряд до танків, сухпаї. Кільце щодня щільнішало, ми потроху відходили. Орки буквально закидали нас гарматним м’ясом. Новин і зв’язку в нас не було, але ми стояли по периметру заводу, тримаючи «Азовмаш» — метрів 800, у кругову. У мене залишилось 2 боєготових танки, мій і ще один, і 2 чи 3 машини були з 36-ї бригади. На роботу виїжджали парами. Рашисти з усіх боків перли. Всі зенітники, танкісти, що в мене були, вже працювали як піхота, ходили на чергування по 8 годин. Пам’ятаю, як 5 квітня на територію «Азовмашу» прорвався ворожий танк, але його підбили. Щовечора, як сутеніло, виходили росіяни і починали всюди «насипати» з подвійним оскаженінням. Ми розуміли, що ще тиждень не протягнемо…
Олег пригадує, що перша спроба прориву з оточення була 10 квітня. Намагались прорватися через територію заводу імені Ілліча, але, на жаль, спроба була невдалою.
Наступного дня — знов спроба прориву, цього разу вдала. Два танки, що залишились з батальйону Олега, із залишками снарядів — в одному було близько 20 снарядів у конвеєрі, в другого танка — 15. Підрозділ вийшов із заводу.
— План у нас був такий: до дороги, якщо є можливість, прориваємося на техніці. Коли танки стануть — то техніку підриваємо, і далі рухаємось пішки, групами по 10–15 осіб. Зв’язок перепрошили, перевірили. 11 квітня близько опівночі почали рух. Поряд із моїм танком — «мотолига» (багатоцільовий транспортер легкий броньований. — Ред.), на ній сиділи люди, зокрема поранені. Я кажу офіцеру, що буду відволікати на себе вогонь. І їх самих не залишу. Ставлю завдання командиру, механіку. Нам пощастило, що того вечора йшов дощ і не було безпілотників. Командиру ще одного підрозділу, що з нами йшов, кажу: «Поки ми 30–40 хвилин стріляємо, тримаєтесь від мене в кілометрі. Бачите перенесення вогню — пересуваєтеся за нами на ту відстань, що ми просунулися. І так рухаємось — від рубежу до рубежу».
…Прорив був шалений — танкісти вели вогонь, палили російську техніку, піхота теж свою справу робила. Потім у танках скінчилося пальне, вони стали. Снарядів теж не було. Танкісти познімали нічники, радіостанції, приціли і понищили все, що могли. Із собою взяли стрілецьку зброю, боєкомплект, гранати, залишки сухпаю, воду. Рушили тилами рашистів.
Сьогодні мало хто здатен уявити, що таке рухатися в оточенні ворога. Щомиті чекати пострілу, розриву, підриву на міні, випадкової зустрічі з окупантами чи місцевими зрадниками.
Олег розповідає про вихід скупо.
— Перед проривом, дяка «Старлінку», я скачав собі карту офлайн, і взяв звичайну. Ми приблизно знали, де будуть наші підрозділи і скільки нам іти. Напряму виходило 138 кілометрів, а щоб обійти рашистів, то всі 175. Планували рух так: вночі йдемо, одночасно гріємось, вдень десь ховаємось. Єдине, що дуже дошкуляло — то холод. Хоча, можливо, то нас зрештою і рятувало, бо противнику також не хотілось десь у таку мерзенну погоду визирати. У перший день головне було якнайдалі відійти від кинутої техніки. Населені пункти обходили. Але в один зайшли, Знаменівку, недалеко від Анадолі — там був міст через річку поблизу водосховища. Біля мосту нам трапилась російська ДРГ. Одного окупанта ми «поклали», пробігли через той бетонний місток і залягли в досить великій посадці. З 8-ї ранку до 9-ї вечора пробули у тій посадці. Противник боявся її прочісувати. Години 4 вони їздили поруч, випустили в наш бік лише декілька черг. Потім кудись забралися — напевно, думали, що ми по рівчаку пішли. Але ми були дуже стомлені, адже виходили вже 3-й день. Тож, трохи відпочивши в тій посадці, набрали води і рушили вздовж річки. Там нарвались на ще одну групу рашистів. Був короткий бій, одного їхнього точно «задвохсотили», але куля чи дві влучили нашому бійцю в рюкзак. Солдат біжить, рюкзак горить, я кричу йому «кидай той рюкзак!», а він: «та куди, там гранати!» — «Тим більш кидай, його до біса!». Зірвав він той рюкзак та й кинув. Ми тоді відірвались і декілька днів ішли без вогневих контактів. Десь на 6–7-й день доїли рештки сухпаїв, почали щавель шукати, на смітниках копирсатись — думали щось знайти. В один із днів ледь не попались. Виходимо з чергової посадки — і тут воїн наш метрів за 20 помітив намет, а там якісь антени. Метрів за 300–400 обійшли. На ранок вже кажу, «не рипаємось нікуди, бо ноги болять, шлунки болять, дощ іде». До передка ще приблизно 40 кілометрів. Далі — кар’єр із піском, думали в ньому перечекати, а там «Уралів» штук 20 із «зетками». Чуємо — десь позаду генератор завівся, метрах за 400. Оце, думаю, прийшли… Врятувало, що погода погана була, дощ. Так і пролежали біля кар’єру. Орки піском вантажились, більш нікого не було видно до вечора. Далі йшли дуже обережно — я вперед відправляв дозор із 2–3 осіб. Метрів на 500, якщо чисто, вони вертались назад, і ми продовжували рух.
Йшли весь час із вимкненими телефонами — я попередив, щоб павербанки зарядили перед виходом, а телефони всі вимкнули, крім мене. Кажу — якщо побачу в когось телефон, прострілю коліна! Звісно, я б цього не зробив, але телефонами ніхто не користувався, бо росіяни відстежують стільниковий зв’язок чітко. Десь кілометрів за 15 до лінії зіткнення бачу — на моєму телефоні з’явилась одна смужка «Лайфа», але подзвонити не вийшло. На 9-й день 2 «палки» з’явилися на телефоні. Набрав комбрига, він нас спершу не впізнав, потім зрадів. Звів із командиром підрозділу, що стояв попереду нас, і крайні 12 годин він допомагав нам іти. Пам’ятаю, як він нам каже, що там є діляночка невеличка, яку треба буде пробігти. А нас вже ноги не несуть, і шлунки болять, я от кров’ю блював… У мене хлопці автомат і рюкзак забрали, кажуть: «Їх ми донесемо, ваше завдання — довести нас». І так прийшли… Плакали, бо майже не вірили, що дійдемо. Стільки всього пережили… Прийшли, впали, нам дали по цигарці, води попити. Командиру своєму віддзвонився, наступного дня за нами приїхали з нашої бригади… Разом зі мною було 16 людей. Двоє з них — із 36-ї бригади. За цей прорив із Маріуполя і вихід, власне, і отримав «Золоту Зірку». Що можу — те роблю, не більше і не менше. Наразі ми тимчасово на відновленні, незабаром дадуть нову команду, бо рашистів треба бити, щоб швидше повернутись додому.
Окрім «Золотої Зірки» Героя України, яку Олегу Грудзевичу Президент України Володимир Зеленський особисто вручив під час відвідування підрозділу, за бої під Волновахою та в Маріуполі, офіцер також був нагороджений двома орденами Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів.
Mechanik
Снайпер
російські дипломати закликали стратити бійців «Азову»
Після вибуху в Оленівці, де тримали українських військовополонених, російські дипломати закликали до жорстокої розправи над українськими захисниками.
Вони зазначають, що українські бійці заслуговують смерті.
Відповідна заява оприлюднена у Twitter посольства.
«Бойовики «Азову» заслуговують страти, але смерті не через розстріл, а через повішення, бо вони не справжні солдати. Вони заслуговують на принизливу смерть», – йдеться в повідомленні.
https://www.slovoidilo.ua/2022/07/3...ki-dyplomaty-zaklykaly-stratyty-bijcziv-azovu
Після вибуху в Оленівці, де тримали українських військовополонених, російські дипломати закликали до жорстокої розправи над українськими захисниками.
Вони зазначають, що українські бійці заслуговують смерті.
Відповідна заява оприлюднена у Twitter посольства.
«Бойовики «Азову» заслуговують страти, але смерті не через розстріл, а через повішення, бо вони не справжні солдати. Вони заслуговують на принизливу смерть», – йдеться в повідомленні.
https://www.slovoidilo.ua/2022/07/3...ki-dyplomaty-zaklykaly-stratyty-bijcziv-azovu
Mechanik
Снайпер
Списки загиблих та поранених бійців АЗОВ 29.07.2022р.
Інформація викладена рашистами
1. Бабенко Олександр Володимирович 23.06.2001
2. Прокопенко Ігор Ігорович 10.09.2000
3. Хаванських Сергій Ігорович 11.09.1984
4. Аганін Миколай Володимирович 18.05.1961
5. Бабіч Миколай Миколайович 12.08.1991
6. Барановський Миколай Володимирович 27.03.1995
7. Белий Владислав Сергійович 05.08.1993
8. Боздуган Андрій Юрійович 22.09.1994
9. Букарев Дмитро Євгенійович 19.04.1971
10. Гамаюнов Ігор Іванович 20.06.1992
11. Гринько Олександр Іванович 23.11.1982
12. Горбатий Євген Сергійович 10.06.1993
13. Карнович Сергій Анатолійович 12.04.1960
14. Істратов Константин Анатолійович 25.04.1988
15. Павличенко Сергій Миколайович 03.09.1987
16. Пелехатий Миколай Василійович 20.10.1960
17. Петренко Сергій Сергійович 27.08.1996
18. Раковський Сергій Валерійович 17.07.1986
19. Холодняк Ігор Анатолійович 08.12.1975
20. Хомовський Богдан Юрійович 26.03.1996
21. Цечоєв Олександр Магометович 10.04.1993
22. Шевелєв Віктор Миколайович 16.09.1966
23. Шеломієнко Владислав Юрійович 05.05.1960
24. Коняєв Андрій Леонідович 10.10.1992
25. Круковський Дмитро Олександрович 20.05.1984
26. Новіков Олексій Дмитрович 26.04.1996
27. Тищенко Дмитро Павлович 17.09.2002
28. Парфенов Денис Анатолійович 04.05.1995
29. Артеменко Станислав Олександрович 13.04.1997
30. Байс Ярослав Фаридович 08.08.1995
31. Барнинець Григорій Володимирович 23.01.1987
32. Бартош Єгор Тимофійович 22.07.1989
33. Власішин Володимир Русланович 13.06.1993
34. Волков Владислав Олександрович 19.04.1995
35. Гвоздинський Володимир Миколайович 03.10.1998
36. Гришкевич Богдан Євгенійович 06.07.1993
37. Гук Петро Богданович 09.07.1973
38. Денисов Анатолій Вікторович 20.07.1975
39. Зінчук Віталій Олександрович 19.11.1996
40. Зусін Сергій Михайлович 30.01.1981
41. Іванченко Дмитро Володимирович 18.06.1988
42. Карась Миколай Олександрович 13.12.1985
43. Кісілішин Олексій Олександрович 25.07.1996
44. Лобов Олег Валерійович 09.07.1991
45. Марченко Дмитро Олексійович 11.05.2001
46. Пашнюк - Пашев Євген Сергійович 03.03.1993
47. Сердечний Артем Миколайович 24.07.2001
48. Літвін Віталій Анатолійович 05.06.1998
Двоє загинуло по дорозі до лікарні.
Списки поранених бійців АЗОВ
Оленівка 29 . 07.2022 р
1. Таловера Максим Анатолійович 13.07.1974
2. Демчук Олег Михайлович 13.03.1998
3. Вовк Ігор Вікторович 18.08.2000
9. Максимчук Олександр Миколайович 16.07.1994
10. Гайдук Володимир Григорович 07.07.1998
11. Абдюков Олег Сергійович 25.05.1999
12. Бордун Олексій Станиславович 25.06.1993
13. Остапчук Андрій Валерійович 05.07.1999
14. Дмитрик Арсен Володимирович 31.03.1994
15. Таращев Вячеслав Леонідович 11.02.1983
16. Карнаушенко Іван Сергійович 06.07.1994
17. Ляшук Олексій Михайлович 30.11.1992
18. Белоглазов Олексій Петрович 24.12.1991
19. Лізин Олександр Олександрович 11.04.2002
20. Воронович Ілля Вікторович 24.05.2001
22. Алексєєвич Сергій Іванович 10.08.1994
23. Галдін Богдан Вікторович 18.05.1997
24. Романов Роман Романович 13.07.1990
25. Гондюл Артем Сергійович 11.10.1982
26. Воротинцев Василь Василійович 18.04.2000
27. Зубов Артем Віталійович 07.07.1995
28. Лук'янец Миколай Миколайович 13.01.1976
29. Козирев Ярослав Юрійович 21.07.1998
30. Гречаний Мартин Сергійович 28.06.2001
31. Чуж Владислав Олегович 25.11.1997
32. Лисиченков Володимир Константинович 28.03.1980
33. Чіжиков Данило Володимирович 23.02.1999
34. Іщенко Михайло Русланович 30.11.1996
35. Шалепо Сергій Михайлович 06.06.1982
36. Матушкин Іван Анатолійович 21.07.1979
37. Безносько Богдан Петрович 08.06.1994
38. Лобов Олег Валерійович 09.07.1991
41. Гришенков Богдан Сергійович 20.10.1993
43. Матій Кирил Олегович 30.11.2000
45. Росоха Віталій Євгенійович 08.08.1993
46. Кашляков Миколай Олександрович 25.10.1985
49. Гусаченко Максим Сергійович 05.10.1995
50. Кожушко Єгор Вікторович 12.09.2000
51. Іванов Андрій Василійович 14.03.1983
53. Рудь Максим Сергійович 22.09.1994
54. Безуглий Вадим Сергійович 22.04.1998
57. Прокопець Дмитро Вадимович 24.07.1998
58. Дідусь Андрій Володимирович 01.09.1985
59. Карнюшкін Єгор Олександрович 28.03.1994
60. Береза Андрій Олександрович 05.06.1999
61. Пучков Борис Михайлович 19.09.1998
62. Данилко Ян Андрійович 24.05.1999
63. Бібер Олексій Володимирович 27.04.1982
64. Отрок Ярослав Анатолійович 15.02.2001
65. Ломакин Василь Володимирович 07.04.1981
66. Солонський Владислав Володимирович 17.04.1975
67. Глухенький Дмитро Васильович 15.02.1983
69. Веренготов Олександр Валерійович 23.04.1992
70. Слободянюк Олександр Юрійович 29.07.1988
71. Грицун Сергій Олександрович 09.05.1995
72. Масалитин Кирил Геннадійович 21.06.1994
73. Тищенко Дмитро Павлович 17.09.2002
Інформація викладена рашистами
1. Бабенко Олександр Володимирович 23.06.2001
2. Прокопенко Ігор Ігорович 10.09.2000
3. Хаванських Сергій Ігорович 11.09.1984
4. Аганін Миколай Володимирович 18.05.1961
5. Бабіч Миколай Миколайович 12.08.1991
6. Барановський Миколай Володимирович 27.03.1995
7. Белий Владислав Сергійович 05.08.1993
8. Боздуган Андрій Юрійович 22.09.1994
9. Букарев Дмитро Євгенійович 19.04.1971
10. Гамаюнов Ігор Іванович 20.06.1992
11. Гринько Олександр Іванович 23.11.1982
12. Горбатий Євген Сергійович 10.06.1993
13. Карнович Сергій Анатолійович 12.04.1960
14. Істратов Константин Анатолійович 25.04.1988
15. Павличенко Сергій Миколайович 03.09.1987
16. Пелехатий Миколай Василійович 20.10.1960
17. Петренко Сергій Сергійович 27.08.1996
18. Раковський Сергій Валерійович 17.07.1986
19. Холодняк Ігор Анатолійович 08.12.1975
20. Хомовський Богдан Юрійович 26.03.1996
21. Цечоєв Олександр Магометович 10.04.1993
22. Шевелєв Віктор Миколайович 16.09.1966
23. Шеломієнко Владислав Юрійович 05.05.1960
24. Коняєв Андрій Леонідович 10.10.1992
25. Круковський Дмитро Олександрович 20.05.1984
26. Новіков Олексій Дмитрович 26.04.1996
27. Тищенко Дмитро Павлович 17.09.2002
28. Парфенов Денис Анатолійович 04.05.1995
29. Артеменко Станислав Олександрович 13.04.1997
30. Байс Ярослав Фаридович 08.08.1995
31. Барнинець Григорій Володимирович 23.01.1987
32. Бартош Єгор Тимофійович 22.07.1989
33. Власішин Володимир Русланович 13.06.1993
34. Волков Владислав Олександрович 19.04.1995
35. Гвоздинський Володимир Миколайович 03.10.1998
36. Гришкевич Богдан Євгенійович 06.07.1993
37. Гук Петро Богданович 09.07.1973
38. Денисов Анатолій Вікторович 20.07.1975
39. Зінчук Віталій Олександрович 19.11.1996
40. Зусін Сергій Михайлович 30.01.1981
41. Іванченко Дмитро Володимирович 18.06.1988
42. Карась Миколай Олександрович 13.12.1985
43. Кісілішин Олексій Олександрович 25.07.1996
44. Лобов Олег Валерійович 09.07.1991
45. Марченко Дмитро Олексійович 11.05.2001
46. Пашнюк - Пашев Євген Сергійович 03.03.1993
47. Сердечний Артем Миколайович 24.07.2001
48. Літвін Віталій Анатолійович 05.06.1998
Двоє загинуло по дорозі до лікарні.
Списки поранених бійців АЗОВ
Оленівка 29 . 07.2022 р
1. Таловера Максим Анатолійович 13.07.1974
2. Демчук Олег Михайлович 13.03.1998
3. Вовк Ігор Вікторович 18.08.2000
9. Максимчук Олександр Миколайович 16.07.1994
10. Гайдук Володимир Григорович 07.07.1998
11. Абдюков Олег Сергійович 25.05.1999
12. Бордун Олексій Станиславович 25.06.1993
13. Остапчук Андрій Валерійович 05.07.1999
14. Дмитрик Арсен Володимирович 31.03.1994
15. Таращев Вячеслав Леонідович 11.02.1983
16. Карнаушенко Іван Сергійович 06.07.1994
17. Ляшук Олексій Михайлович 30.11.1992
18. Белоглазов Олексій Петрович 24.12.1991
19. Лізин Олександр Олександрович 11.04.2002
20. Воронович Ілля Вікторович 24.05.2001
22. Алексєєвич Сергій Іванович 10.08.1994
23. Галдін Богдан Вікторович 18.05.1997
24. Романов Роман Романович 13.07.1990
25. Гондюл Артем Сергійович 11.10.1982
26. Воротинцев Василь Василійович 18.04.2000
27. Зубов Артем Віталійович 07.07.1995
28. Лук'янец Миколай Миколайович 13.01.1976
29. Козирев Ярослав Юрійович 21.07.1998
30. Гречаний Мартин Сергійович 28.06.2001
31. Чуж Владислав Олегович 25.11.1997
32. Лисиченков Володимир Константинович 28.03.1980
33. Чіжиков Данило Володимирович 23.02.1999
34. Іщенко Михайло Русланович 30.11.1996
35. Шалепо Сергій Михайлович 06.06.1982
36. Матушкин Іван Анатолійович 21.07.1979
37. Безносько Богдан Петрович 08.06.1994
38. Лобов Олег Валерійович 09.07.1991
41. Гришенков Богдан Сергійович 20.10.1993
43. Матій Кирил Олегович 30.11.2000
45. Росоха Віталій Євгенійович 08.08.1993
46. Кашляков Миколай Олександрович 25.10.1985
49. Гусаченко Максим Сергійович 05.10.1995
50. Кожушко Єгор Вікторович 12.09.2000
51. Іванов Андрій Василійович 14.03.1983
53. Рудь Максим Сергійович 22.09.1994
54. Безуглий Вадим Сергійович 22.04.1998
57. Прокопець Дмитро Вадимович 24.07.1998
58. Дідусь Андрій Володимирович 01.09.1985
59. Карнюшкін Єгор Олександрович 28.03.1994
60. Береза Андрій Олександрович 05.06.1999
61. Пучков Борис Михайлович 19.09.1998
62. Данилко Ян Андрійович 24.05.1999
63. Бібер Олексій Володимирович 27.04.1982
64. Отрок Ярослав Анатолійович 15.02.2001
65. Ломакин Василь Володимирович 07.04.1981
66. Солонський Владислав Володимирович 17.04.1975
67. Глухенький Дмитро Васильович 15.02.1983
69. Веренготов Олександр Валерійович 23.04.1992
70. Слободянюк Олександр Юрійович 29.07.1988
71. Грицун Сергій Олександрович 09.05.1995
72. Масалитин Кирил Геннадійович 21.06.1994
73. Тищенко Дмитро Павлович 17.09.2002
Mechanik
Снайпер
Нинішня влада, вже повинна зараз, форумувати спеціальне секретне бюро, цілі якого пошук і ліквідація всіх російскіх військових злочинців.
І навряд чи сформує його у майбутньому. Радий був би помилятися.
Але, якщо і майбутні очільники української держави не створять таку структуру для пошуку і страти всіх росіян: військових і найманців, які катували і вбивали наших полонених, давали накази - відкривати вогонь по мирним мешканцям, робити запуск ракет по мирним містам і іх виконували.
Всіх тих хто вбивав, ґвалтував, грабував і марадерив, скоював злочини в Україні.
Таку структуру українські громадяни повинні будуть створити самі, у приватному порядку.
Перші у списку на ліквідацію - путін і його оточення, російські військові очільники.
Всі ті, хто в рф віддавав злочинні накази під час цєї війни.
Досвід ізраїльського «Моссаду» по пошуку і ліквідації нацистських злочинців і палестинських терористів, нам в допомогу.
Слава Україні. Героям Слава.
І навряд чи сформує його у майбутньому. Радий був би помилятися.
Але, якщо і майбутні очільники української держави не створять таку структуру для пошуку і страти всіх росіян: військових і найманців, які катували і вбивали наших полонених, давали накази - відкривати вогонь по мирним мешканцям, робити запуск ракет по мирним містам і іх виконували.
Всіх тих хто вбивав, ґвалтував, грабував і марадерив, скоював злочини в Україні.
Таку структуру українські громадяни повинні будуть створити самі, у приватному порядку.
Перші у списку на ліквідацію - путін і його оточення, російські військові очільники.
Всі ті, хто в рф віддавав злочинні накази під час цєї війни.
Досвід ізраїльського «Моссаду» по пошуку і ліквідації нацистських злочинців і палестинських терористів, нам в допомогу.
Слава Україні. Героям Слава.
