Герои этой войны

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Це командир розвідвзводу 54-ї ОМБр Юлія Микитенко...
Юлія виконувала завдання в районі Світлодарської дуги. У 2017 році прийняла посаду командира розвідувального взводу 25-го батальйону "Київська Русь" 54-ї бригади Збройних Сил України. Але унаслідок ворожого обстрілу втратила чоловіка, теж військового 25-го батальйону. Не бажаючи наражати особовий склад через свої переживання, будучи відповідальним командиром, перевелась з підрозділу до Київського військового ліцею. Зараз командує першим в історії ліцею взводом дівчат.
 

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Роспропаганда называет Гришу «израильским наемником». Но это, как и все, что говорят об Украине российские «медиа», — ложь.
Григорий Пивоваров (Grigory Olen Pivovarov) действительно гражданин Израиля, который приехал защищать Украину. Но он не наемник. Гриша воюет на востоке Украины с 2014 года. Сначала пришел на Майдан, а потом стал штурмовиком «Айдара». «22 мая 2015 года. Общая операция 93 ОМБр, «Днепр-1» и 7 бата ДУК ПС. Я тогда нёс службу в 93-й бригаде. Операция называлась «пленные на обмен». Окраина Донецка, 5 км от «Республики Мост». После глубинной разведки и плотного огня, мы взяли штурмом вражеский опорник и за две минуты уничтожили почти всех боевиков. Тогда же мы взяли в плен Виктора Коробкина с позывным «Москва», который был у террористов командиром взвода. Нас эвакуировали прямо из-под носа у врага. Полная зачистка заняла 10 минут. Все прошло идеально. Всех потерявшихся вернули, пленного «Москву» поменяли на бойца «Кулиша» из батальона «Донбасс». Это была идеальная операция, которой я горжусь. И про нее еще напишут в мировых учебниках по военному делу», — рассказывает Гриша. Пивоваров успел отвоевать в Новом Айдаре, Счастье, на Металлисте, «Фасаде», Луганской ТЭЦ, Марьинке. Однако украинского гражданства у него до сих пор нет.
«Я с самого начала в 2014 году пытался получить гражданство. Решил показать, что достоин Украины, и пошел воевать. Вот, до сих пор приходится доказывать в роли штурмовика, что могу получить гражданство. У меня есть ранения, УБД, военный билет, все справки. А гражданства нет», — говорит Пивоваров. Боец смеется, называя себя «ЗСУшне майно». И продолжает защищать нашу землю с оружием в руках. Не жалуясь и не сдаваясь.
 

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Думки нашіх військових... Героїв...

 

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Капітан 3-го рангу Юрій Літковець

Бій біля аеропорту…
Цей епізод трапився у січні 2015-го, в один з останніх днів звитяжної оборони аеропорту «Донецьк». Російська артилерія і танки прямим наведенням били по терміналах летовища, які захищали «кіборги». Тієї морозної ночі, щоб допомогти побратимам, на виконання бойового завдання вирушила група українських спецпризначенців.
Їх було п’ятеро: троє офіцерів і двоє водіїв авто. Дорога була спокійна, аж раптом пролунало: «Хлопці, дивіться, попереду миготять вогники!» Хто це? Адже тут нікого не повинно бути. За кілька секунд з’ясувалося — це був блокпост бойовиків. Діяти слід було швидко, але обережно. Воїни продовжили рух у напрямку до об’єкта та вирішили знищити ворожу групу...
Січневе випробування
Цю історію розповів капітан 3-го рангу Юрій Літковець після повернення з чергового відрядження з району бойових дій. Своїх поїздок на Донбас офіцер уже й не рахує. Виконав кількадесят спеціальних і розвідувальних операцій на всіх ділянках фронту і в тилу ворога.
...Період напередодні виходу наших військ з донецького аеропорту в січні 2015 року — один з найважчих для його захисників. Летовище перетворилося на справжні руїни. Сюди російсько-терористичні війська підтягнули всі свої сили. Ситуація змінювалася щохвилини, бої тривали безперервно. Скупчення бойовиків було досить великим.
Ворог постійно гатив по «кіборгах» з танків, «Градів», «Ураганів». Не змовкало важке артилерійське озброєння. Водночас з атаками на аеропорт терористи сильно обстрілювали наші укріплення в Авдіївці, Водяному, Тоненькому, Пісках і Опитному, намагаючись зрівняти їх із землею. Однак наша артилерія зривала наміри окупантів. До летовища поступово підходили резерви українських батальйонних тактичних груп задля деблокування хлопців у новому терміналі.
Підрозділ Юрія Літковця був у підпорядкуванні командування, яке закріпилося на «Зеніті». Ця позиція для «денеерівців» виявилася особливо небезпечною, тому ворожі диверсанти регулярно її атакували. Кожен зі штурмів супроводжувався зливою вогню зі зброї різних калібрів. Утім зусилля ворога лишалися марними. На той час наші спецпризначенці не лише добре воювали, а й уміли розгадувати секрети противника. Однак бойове завдання тієї січневої ночі стало справжнім випробуванням, що запам’яталось назавжди.
Свої чи вороги..?
Спецпризначенці вирушили на одну з позицій південно-західніше аеропорту неподалік від села Веселе. Їхнє завдання — вести спостереження й у разі потреби коригувати вогонь нашої артилерії. Проте дорогою все змінилося: хлопцям вказали новий район. Орієнтир — місцеве кладовище, серед українських військових відоме як «цвинтар Мотороли». Звідси бандити «Спарти» обстрілювали новий термінал та наші конвої.
Цю ділянку місцевості нашим хлопцям довелося вивчати ретельно. Втім часу вистачало, щоб оцінити обстановку, визначити маршрут, яким краще пересуватися, та о четвертій ранку бути на місці. Зважаючи на туман і обмежену видимість, Юрій з товаришами вирішили добиратися до цвинтаря не прямою дорогою, а зробити «гачок» — заїхати з тилу.
— Точно за картою ми почали рух на двох джипах, — розповідає Юрій. — Я і товариш з позивним «Глобус» перебували у першому, ще один офіцер на прізвисько «Ганс» розмістився в другому, що їхав позаду. Проїхавши кілька кілометрів з вимкненими фарами, ми побачили полум’я з-під бочок, а також людей, які грілися коло них.
«Свої чи вороги?» — промайнуло в голові Літковця.
— Якщо наші, то завітаємо на куліш, а якщо чужі — помщуся за Крим, за сльози українських матерів, за всю біду, яку принесли на нашу землю, — стиснув кулак Юрій. — Повертатися назад не було сенсу. Ми перебували на відстані 80 метрів, та й автомобілі вже були помічені. «Глобус» по рації попередив «Ганса», аби той готувався: можливо, доведеться працювати по-бойовому. Я наказав водієві продовжувати рух, а наближаючись, увімкнути аварійне світло й двічі блимнути фарами, що той і зробив. Коли у відповідь на перехресті засвітились ліхтарі, ми побачили озброєних бойовиків з білими бинтовими пов’язками на рукавах, які були у них знаками розпізнавання. Зрозумів: будь-яка помилка коштуватиме життя. За лічені секунди ми відкрили вогонь на враження.
У тому бою ми спрацювали добре!
Тоді наші були дуже влучними, діяли злагоджено-бездоганно. Літковець, «Ганс» і «Глобус» вкотре повелися як справжні профі. Перших сім оборонців ворожого блокпоста ліквідували миттєво, вони так і не зрозуміли, що за гості до них навідалися. Від пострілів з ручного протитанкового гранатомета згоріла бойова машина піхоти та її екіпаж.
З допомогою гранат українські воїни знищили ще кількох прихильників «руського міру», які ховалися у зруйнованій будівлі. Одного «ватника» Літковець вирішив брати живцем. Під час перезаряджання автомата він побачив силует ворога, який відкрив вогонь по авто. Юрій двічі вистрілів з пістолета йому в груди. Той впав на землю, проте залишився живим завдяки бронежилету. Коли бойовик отямився, то намагався втекти й, немов скажений собака, крив нашого офіцера лайкою.
Згодом інформацію, надану цим полоненим, використали у проведенні інших успішних операцій.
— З’ясувалося: бойовики прийшли на перехрестя за кілька годин до нас і ще не встигли обладнати мобільний блокпост. Нас прийняли за своїх, бо були впевнені, що тиловою дорогою рухатимуться тільки поплічники, — пригадує співрозмовник. — Дуже швидко зібрали їхні документи, зброю і полоненого. Помітили, що, крім наклейок «ДНР», вони викарбовували на прикладах автоматів позивні — «Бублик», «Морячок» тощо. З часом, переглядаючи аматорське відео про події в донецькому аеропорту, я впізнав саме цих ліквідованих нами «елітних» бійців, які на камеру розповідали про свою міць, обіймалися з покидьком «Гіві», жорстоко ставилися до наших полонених. У тому бою спрацювали добре: ворог отримав по заслугах. Правду кажуть: хто сіє вітер — пожне бурю.
Подяка за врятоване життя
Біля Донецька Юрій Літковець затримався ще на кілька днів. Супроводжував військові колони, які лишали аеропорт, потрапляв під ворожі обстріли. Доводилося і надавати меддопомогу пораненим воїнам. Одного українського бійця, якого ударна хвиля від залпу «Града» викинула з бойової машини, Юрій сам урятував і доставив до медпункту. За кілька днів йому зателефонувала незнайома жінка та сказала: «Не знаю, хто ви, проте дякую від усієї нашої родини за те, що врятували життя моєму чоловіку!»
...За успішну бойову роботу Юрій став кавалером орденів «За мужність» і Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Високі нагороди отримали і його товариші. Вони — герої, які вміють перемагати.
 
  • Like
Reactions: kef

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Боец ВСУ Андрей Ткачук стал Героем Украины.


Андрей Ткачук - один из многих украинских бойцов, который защищает не только большую Родину - Украину, но и малую - Донецкую область. Он уроженец города Красноармейск. В 2014 году он командовал разгромом колонны боевиков под предводительством Игоря Стрелкова (Гиркина), которые прорывались в Краматорск. Сейчас Андрею 33 года, он майор ВСУ. Парень решил стать военным по примеру отца, который в свое время служил в авиации. Андрей говорит, что его вдохновляли рассказы про армейское братство, мужество и смелость военнослужащих. Также свою роль сыграли фильмы о войне, которые, будучи школьником, любил смотреть парень. Андрей поступил в Одесский институт сухопутных войск. После его успешного окончания он попал в 25-ю бригаду.
Потом началась война и 25-ая воздушно-десантная бригада выдвинулась на защиту рубежей. В апреле 2014 она вошла в Краматорск и начала сталкиваться не только с вооруженными боевиками, но и с давлением местных сепаратистов. Под особым вниманием были такие люди как Андрей Ткачук. Местный канал сообщил о нем, что якобы он сам "уроженец Донбасса, но перешел на сторону фашистов" и теперь "убивает местных жителей". Так Андрей стал "врагом народа" №1 на местном уровне для одурманенных российской пропагандой людей. Бойцов ВСУ называли "Правым сектором", приходили выгонять с позиций, но русскоязычные бойцы говорили, что они также защищают здесь свою землю. Это могло сломать психологически многих, но только не Андрея. Офицер продолжал исправно нести воинскую службу, решая бытовые и боевые задачи. Андрей Ткачук командовал блокпостом и пресекал незаконное перемещение оружия и арестовывал ехавших вступать в "ополчение". Все это было на фоне боев за Карачун и окружения оккупированного Славянска. На подмогу 25-ке приезжали бойцы бывшего запорожского и франковского "Беркута". Они учили армейцев полицейским приемам: осмотру авто, контролю водителя и боям на ближней дистанции. Часто проходили локальные стычки с ДРГ террористов, украинцы несли потери. Но самая яркая битва, в которой принял участие Андрей, случилась в ночь с 4 на 5 июля 2014. К тому времени отряд Стрелкова был блокирован в Славянске. Их группа попыталась прорваться в Краматорск через блокпост ВСУ. Все началось с минометного обстрела. Тогда двое бойцов было убито и четверо ранено. Посчитав, что армейцы дезориентированы боевики пошли на прорыв. Первым шел танк, за ним БМП и БМД с надпись "Народное ополчение" и пехотой на броне. Завязывается бой.
Танк террористов подорвался на мине, а остальная техника и авто попало в огненной мешок. БМП с двух сторон поливали из гранатометов и стрелкового оружия. Техника стала гореть и взрываться. Андрей перемещался между огневыми точками и руководил направлением огня. Он следил. чтобы блокпост не обошли и не ударили с фланга. В результате атака была не просто отражена, а все силы террористов уничтожены. В тот день враг потерял около 20 человек пехоты, один танк, две БМП–2, одна БМД–2 и один легковой автомобиль. Также были задержаны российские журналисты, которые каким-то чудом оказались на месте боя. За этот бой офицер Андрей Ткачук получил орден Богдана Хмельницкого, а позже и негосударственную награду "Народный герой".
13 октября 2016 года президент Украины Петр Порошенко вручил орден "Золотая Звезда" Андрею Ткачуку.
В ночь с 22 на 23 августа Андрей был ранен в руку. Пуля вошла в палец и вышла через ладонь. Мужчина попал в госпиталь и долго лечился.
После этого боя на трассе Краматорск - Славянск дух в армии был очень высоким. ВСУ взяли быстрый темп и освобождали населенные пункты один за другим на Востоке Украины.
"Я такой, как все. Просто делаю свою работу. И делаю ее так, чтобы в будущем мог смело смотреть в глаза своему сыну и говорить: я защищал Родину", - скромно говорил Андрей Ткачук в одном из интервью. Мужчина уверен, что нужно освобождать всю страну и не вести никаких переговоров с оккупантами.
 
  • Like
Reactions: kef

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Поряд з сином захищає Україну.
Вже близько 10 років Валерій проходить військову службу у Збройних Силах України. Наразі він старший технік роти в одній з механізованих бригад. До призову в армію працював на «Укрзалізниці» провідником, але вирішив кардинально змінити свій фах.
Воїн є батьком чотирьох синів. Старшому 25 років, молодшому ледь виповнилося 5. З початком воєнних дій на Сході України Валерій зі старшим сином одразу ж пішли боронити українську землю. Син Валерія проходив службу в десантно-штурмовій бригаді, брав участь у захисті Донецького аеропорту.
- Нехай мирне населення не хвилюється, ми зробимо все, і навіть більше аби вони спали спокійно, - наголошує захисник України.
Рідні та близькі пишаються Валерієм, особливим прикладом він є для своїх дітей, зокрема, 13-річний син планує вступати до військового ліцею аби продовжити справу батька та старшого брата.

Изображения:
 
  • Like
Reactions: kef

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Ангел-охоронець з передової.
Молодший сержант Катерина на війні з 2017 року. За першою обліковою спеціальністю ця життєрадісна дівчина була кулеметницею, однак зараз у своєму взводі вона виконує обов’язки парамедика. На вибір дівчини стати військовою вплинув приклад батька, який присвятив життя службі на флоті. Дівчина ще з дитинства полюбляла приміряти офіцерський кашкет. Після закінчення школи дівчина звернулася до місцевого військкомату, де вона отримала направлення до навчального центру в Старичах. Там їй відмовили, посилаючись на юний вік, та порекомендували спробувати у 169-му навчальному центрі "Десна".
- Коли й там мені відмовили, я влаштувала голодування прямо на контрольно-перепускному пункті. Сказала, що нікуди не піду, поки зі мною не укладуть контракт. Командування навчального центру навіть мамі моїй зателефонувало. Але я твердо стояла на своєму і це дало результат, - розповідає Катерина.
Тож, після успішно складених іспитів, Катерину було зарахували на курс молодого бійця. Вже за кілька місяців вона потрапила служити у гірсько-штурмову бригаду.Згодом дівчина закінчила курси з тактичної медицини, де швидко опанувала спеціальність та навчилася професійно діяти в будь-якій ситуації.
Бойові побратими розповідають, що поміж собою називають Катерину ангелом-охоронцем. Адже вона в разі загострення бойової обстановки готова завжди, навіть під обстрілами, прийти, на допомогу. Наразі дівчина виконує бойові завдання у складі свого підрозділу на приазовському напрямку.

Изображения:
 
  • Like
Reactions: kef

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Життя врятоване побратимом.
Військовослужбовець Андрій з перших днів війни захищає свою землю. За цей час зарекомендував себе як професіонал своєї справи.
Андрій має нагороди, як державні, так і відомчі, зокрема за особливі заслуги він був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ-го ступеню.
- Агресор не врахував настрої багатьох українців, таких як я, таких як мої друзі, які ніколи не воювали. Я дуже вдячний своїм співслужбовцям за всебічну підтримку. В 2014 році я був поранений, мені довгий час не могли надати медичну допомогу через постійні обстріли. В той день мій побратим «Валєра», який ніколи не сідав за кермо автомобіля, в екстремальній ситуації швидко зорієнтувався. Він виїхав на відкриту місцевість, став біля кулемету і прикривав вогнем поки медики надавали мені допомогу, - розповів військовослужбовець Андрій.
Наразі воїн проходить військову службу на посаді головного сержанта гранатометного взводу в механізованій бригаді. Вдома військового з нетерпінням чекають батьки та двоє доньок.

Изображения:
 
  • Like
Reactions: kef

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Міцний шахтарський дух став в нагоді на фронті.
Військовослужбовець Олександр родом з Львівщини. До призову в армію більше 12 років попрацював шахтарем. Для нього все розпочалося з Майдану, згодом воїн займався активною волонтерською діяльністю. Довгий час Олександр не мав можливості призватися до війська, у військкоматі крізь відмовляли, але завдяки зусиллям в минулому році він все ж таки потрапив служити в механізовану бригаду, де проходив військову службу його брат.
- Для мене захист Батьківщини – це обов’язок кожного чоловіка. Тут гинуть мирні люди і ми повинні їх захистити. Наша мета – ні в якому разі не допустити ворога на нашу землю. Дуже хочеться, як кажуть шахтарі, щоб кількість спусків рівнялася кількості підйомів, - розповів військовослужбовець Олександр.
Новий рік і Різдво Христове воїн зустрічатиме серед своїх побратимів. Як і минулого року він планує накрити святковий стіл та згадати загиблих друзів.
На повернення з фронту Олександра чекає дружина, син та мати, адже він для них є прикладом та сенсом їхнього життя.

Изображения:
 
  • Like
Reactions: kef

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Сапер 10 ОГШБр, медик батальйону ім. Дж. Дудаєва, Ольга Прищепа...
Ольга Прищепа пішла добровольцем у 2014 році у батальйон ім. Джохара Дудаєва, до цього ніколи не мавши справу з військом. Служила начальником медичної служби і, звісно, виходила з батальйоном на бойові виходи, якраз про них: Катеринівку, Чорнухине, Дебальцеве – розповідає дівчина, а також про смерть командира Іси Мунаєва. Зараз Ольга – сапер. Служить у 10 гірсько-штурмовій бригаді головним-сержантом інженерно-технічного взводу та, звісно, виходить на розмінування.
 

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Немец приехал в Мариуполь, чтобы защищать Украину от РФ.

Гражданин Германии Зигфрид (позывной Океан) 5 лет назад приехал в Украину и стал военнослужащим. Мужчина защищал Мариуполь в составе 503 батальона морской пехоты. Он из семьи эмигрантов из СССР. До войны на Донбассе служил в немецкой армии. В Украину приехал, чтобы "воевать против общего врага". В отличие от многих местных Зигфрид понимал, что на Донбассе происходит настоящая война. а не гражданский конфликт.
"Специфика действий российских спецслужб давно и тщательно изучена и то, что здесь происходило, было самым неприкрытым вторжением российской армии с потенциалом на дальнейшую взрывную эскалацию", - рассказывает "Океан".
В Вооруженных Силах Украины он поступил на должность матроса, наводчика миномета. служил в 503-м батальоне морской пехоты, который базируется в Мариуполе. Зигфрид принимал участие в боях с сепаратистами и россиянами под Водяным.
"Я деградирую по деньгам, но выигрываю, получая бесценный опыт", - говорит боец. В немецкой армии он получал около около 3 тыс. евро, а в ВСУ - всего лишь около 430.
"Как ни крути, но настоящая война с настоящей техникой и настоящим врагом, с которым можно по-настоящему воевать - это профессиональный вызов, особого рода, и в общем пока есть эта возможность, пока я могу это делать - все прекрасно", - подчеркнул Зигфрид.
Говоря об отличиях "боевого духа" ВСУ и Бундесвера, он отметил, что очень большую роль играет стратегия верхушки армии - кто враг и что делать, если кто-то нападет. Если этого нет, то у всех военнослужащих теряется представление, как и зачем воевать.
По словам Зигфрида, он "неоднократно замечал, что обучение, тренировки, участие в общих учениях, связанных с немецкой армией, зачастую жёстче происходили, чем непосредственно боевые действия в Украине - даже в учебном состоянии, дух немецкого пехотинца на высоте".
Также экс-морпех рассказал о разительных отличия между ВСУ и Бундесвером.
"Там, где присутствует немецкая педантичность, стремление к эффективности и рачительному использованию ресурсов, не может быть, например, такой должности, как дневальный. Я пытаюсь разобраться во многих вещах, вдумываюсь в их суть, и получается, что сама должность дневального - человек, который сидит в коридоре - и вынужден кричать "струнко", когда заходит командир, - это абсолютно ненужная нелепица из пережитков РККА. Это абсолютно не нужно и никому не важно вообще, кроме командира, которому может быть льстит, что кто-то кричит "струнко", когда он заходит. Это абсолютно неэффективное использование человеческого ресурса. Ни в немецкой, ни в израильской, ни в американкой армии такого нет. Как они вообще живут без дневального? Непонятно!" - иронизирует Зигфрид, выражая надежду, что вскоре этого не будет в уставе.
Также, по его мнению, в ВСУ "слишком, волокиты, большая привязанность к документальным решениям, анализам, запискам - просто слишком много бумаги".
На данный момент у Зигфрида закончился контракт, и он уже уехал на родину в Германию.
Изображения:
 

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Герої з нулів.
У кожного бійця в цій гірсько-штурмовій роті, як і у всіх підрозділах на лінії зіткнення, звичайно, є свій позивний – псевдо, за яким до нього звертаються засобами зв’язку та й просто під час спілкування командири й побратими. І лише у Сашка Бойка позивного, по суті, немає – він тотожний його прізвищу! Бойко – він і є Бойко: дотепний, кумедний, душа компанії – його ні з ким не порівняти. І, хоча родом Олександр з Тернопільщини, певно, все ж його предки прийшли з сусідніх, західних областей, і були вони справжніми хрестоматійними бойками! Інакше як пояснити його неймовірну схожість із веселими Вар’ятами й Дзідзьом, його влучні жарти й дотепи! 33-річний Олександр має вищу освіту, або, як щиро переконаний старшина батальйону – цілих дві. До війни він закінчив Тернопільський національний економічний університет та встиг попрацювати, був підприємцем. Мобілізували тоді ще двадцятисемирічного парубка за другою хвилею, у травні чотирнадцятого. Спочатку хлопець потрапив до підрозділу охорони 16-ї бригади армійської авіації, опанував військову спеціальність зенітника. Та довго експлуатувати ЗУ-23-2 не судилося: солдата перевели до окремого інженерного батальйону, який на той час обладнував позиції підрозділів українських військ на Луганщині.
– Це звучить воно солідно, – посміхається у вуса Бойко, – створювали інженерні споруди. Насправді ж ми тоді за допомогою лопати та якоїсь матері вручну копали траншеї, окопи, облаштовували бліндажі й укриття…
Новоайдар, Капітанове, Муратове, Кримське… Потім в районі Щастя, після того, як ДРГ противника, прикриваючись особливостями місцевості, непоміченими дійшла до наших позицій та вбила кількох вояків, чистили ліс – вирубували кущі й дерева доти, доки така можливість проникнення диверсантів перестала бути реальністю. Після року служби Олександр Бойко демобілізувався та повернувся додому. Працював у своєму орендному приватному підприємстві, директором якого сам і був. Очолив Теребовлянську спілку ветеранів АТО. Але… вдома чоловікові не сиділося. І ось у 2018 році він пішов служити за контрактом до однієї з гірсько-штурмових бригад. І ось зараз триває уже друга ротація Сашка, як гірського штурмовика. Луганщина, Приазов’я. Він несе службу, зразково виконує свої обов’язки. Позаду – вже неабиякий досвід, другий рік боїв, а в цілому – майже три роки участі спочатку в антитерористичній, а згодом – операції Об’єднаних Сил. Три контузії, отримані під час обстрілів реактивної артилерії та мінометів, проте, на щастя, легкі – навіть до медиків не звертався, все на ногах. Сьогодні Олександрові доводиться виконувати бойові завдання за вкрай несприятливих, як для цієї місцини, погодних умов: стовпчик термометра вже впав до позначки мінус 13, а відчувається, якщо вірити синоптикам, мінус 21 градус. Це ще нічого – днями вони обіцяють, що мороз сягне мінус двадцяти й нижче! Враховуючи вологий клімат Приазов’я та вітри приазовських степів, це – реально багато… Та й снігу вже по коліна… Але хлопці не втрачають оптимізму й гумору.
– Якщо мені тут холодно – що, отим оркам навпроти весело? – всміхається Бойко. – Та він, приїхавши зі своєї Бурятії чи Ростова, ще більше мерзне! Бо ж не він на своїй землі, а я! Тож нам насправді легше – ми вдома, а вдома і стіни – не лише допомагають, а й гріють! Та й старшина ніколи не дасть замерзнути!
Изображения:
 

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Герої з нулів.
Вікторія Войтовик про службу в армії мріяла з дитинства. Ще маленькою дівчинкою дивувала батька питаннями, чи служать жінки у війську та чи зможе вона стати солдатом. Але після школи Віка обрала педагогічну кар’єру. Отримавши відповідну освіту, стала вихователькою у дитячому садочку. Втім, з армією все ж своє життя пов’язала – для початку вийшла заміж за військового. До скорочення військової частини її чоловік командував ротою, після чого у званні капітана звільнився зі Збройних Сил України. Сьогодні він – підполковник Національної поліції України.
Ну, а сама Вікторія до тридцяти років виховувала дітей, поки все ж не ризикнула кардинально змінити своє життя й втілити в життя дитячу мрію. І ось вона – командир відділення десантно-штурмових та розвідувальних підрозділів Центру забезпечення навчального процесу Військової академії м. Одеса.
Та таких геть зовсім не жіночих посади й військово-облікової спеціальності жінці виявилося замало – прийшовши до війська у 2015 році, коли на Сході повним ходом палала війна, вона рвалася туди, до району проведення АТО. Просила, наполегливо закидала командування рапортами, але – не відпускали. І лише восени минулого року, коли її командир переводився до іншої частини, він викликав молодшого сержанта Войтовик та сказав:
– Якщо ще не передумала – поїдеш, за п’ять років ти це заслужила!
Ось так – не з-під палиці, за примусом, а виключно добровільно мати двох дітей та берегиня сімейного вогнища Вікторія опинилася у районі проведення операції Об’єднаних сил – там, де Вікторія, себто перемога, є бажаною для всіх і кожного. І ось вже кілька місяців молода жінка робить усе від неї залежне, аби цю перемогу наблизити.
– За посадою молодший сержант Войтовик – старший стрілець, – розповідає командир взводного опорного пункту лейтенант Віктор. – Втім, це – і кухар, і господиня, і мама для бійців.
За три місяці на передовій Вікторія багато чого навчилася – стріляти з ДШК та СПГ, розрізняти «виходи» й «приходи», нести службу на спостережному пості та взагалі вивчила чимало воєнних премудростей. Згадує, як вперше наближалася до позиції наприкінці листопада – якраз розпочався обстріл.
– Іду я з наплічником, ідуть хлопці, допомагають нести мої речі, і раптом починають свистіти кулі, неподалік вибухає міна…
Тоді й тільки тоді, зізнається жінка, було по-справжньому лячно. Потім звикла. Була можливість проходити службу подалі від «нуля», у штабі військової частини, та вона залишилася на опорному пункті. І вдячна долі за це.
– Хлопці у нас чудові! Я дуже вдячна їм за допомогу! Та найбільше вдячна за підтримку, розуміння та кохання своєму чоловікові Андрію! Мені тут, у нашому військовому колективі, дуже добре, але я вже встигла скучити за ним та моїми янголятками – Дмитром та Ангеліною.
Її доньці – 11, а синові – 16 років. Дмитро невдовзі закінчує школу та вже всерйоз замислюється над військовою кар’єрою. До речі, його мама паралельно зі службою пройшла підготовку на військовій кафедрі й сподівається у недалекому майбутньому смужки молодшого сержанта на погоні змінити на ромбик молодшого лейтенанта. Та це – згодом, поки ж вона несе бойову службу й боронить рідну землю.
Изображения:


 

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Герої з нулів...
Гриша – так його у підрозділі називають всі – і побратими, і командири. Буває таке, коли людині і позивний не потрібен – його всі знають за прізвищем чи ім’ям, а дехто щиро вважає, що це якраз і є позивний…
Старший солдат Григорій Кулініч воює два роки, і за цей час встиг побачити вже дуже багато. «Промка» і Тошківка, Приазов’я – географія його війни змінювалася, так само, як і змінювався він, перетворюючись з цивільного хлопчини на досвідченого вояка, командира. Він починав в одній із механізованих бригад, а згодом волею військової долі став «едельвейсом» – бійцем гірсько-штурмової бригади. У свій перший армійський рік, в 2017-му, добровольцем увійшов до складу підрозділу, що підсилив «Чорних запорожців», які тоді захоплювали ворожі «Алмази» під Авдіївкою. Так Григорій на місяць став захисником сумнозвісної авдіївської «Промки», і за цей час двічі був поранений.
– Перше поранення я отримав на позиції, яка на той час називалася «Гудермес» – певно, хтось із «афганців» охрестив. Тоді мені щоку поранила куля, – розповідає солдат. – Дві скалки потрапили в праве око, але – пощастило, лікарі у Покровському госпіталі витягнули їх.
Вдруге Григорій був поранений буквально за тиждень після виписки – на позицію прилетіла вісімдесят друга міна.
– Коли мене вдруге за місяць привезли до шпиталю, – посміхається Гриша, – лікар запитав: «Паспорт з собою?». Я запитую, для чого? «Прописку оформимо!»…
Тоді йому зробили три операції, втім, осколок так і не дістали – надто близько до нерва сидів.
Бої були жорстокі. Григорія на «Промці» бодай поранило, а побратиму, етнічному азербайджанцю Сагібу Атакішиєву куля влучила прямісінько в серце – наповал…
– І це – через броник… Хоч і 7,62, та куля все ж дивна якась була, певно, бронебійна…
А під час боїв у районі Тошківки був випадок, коли Гришиного напарника поранило осколками ВОГа у голову. Він надав йому першу медичну допомогу й на БМП евакуйовував його з поля бою.
– Я ж – мехвод, тож поїхав сам, вів «беху», та ще й довелося одночасно відстрілюватися …
Сьогодні Григорій Кулініч воює на Приазов’ї. Степ, рідкі посадки й неподалік – море, якого, втім, «едельвейси» і не бачать. Та й сезон не «морський».
«Дрібних» калібрів, розповідає старший позиції старший солдат Кулініч, противник тут практично не застосовує – обстріли починає, як правило, з калібру 12,7 мм, поступово збільшуючи калібр: 14,5-міліметровий кулемет, нерідко «насипає» вісімдесят другим мінометом.
На обстріли противника хлопці з цієї позиції відповідають, коли отримують дозвіл. Та й то – починають із калібру 7,62, не накидають одразу чимось великим. Коли вже ворог остаточно нахабніє – то вже дають відповідь тим самим калібром, від якого потерпають самі.
– Прицільно б’ють по «смотровиках». Не так давно я знаходився на спостережному пості і, щойно відійшов углиб укриття, як у те місце, де я тільки що стояв, ударив ВОГ. Телефон, наш старий армійський «тапік» – в друзки. Мене хвилею відкинуло на кілька метрів, але – нічого, цілий.
Навчені бойовим досвідом і знаючи про нещодавню спробу ворога покращити своє тактичне становище на Луганщині, хлопці посилили свою пильність. Вони усвідомлюють, що за їхніми спинами – багатотисячне мирне місто, до якого ворога допустити ніяк не можна. Тож стоять «едельвейси» непорушно, лінія зіткнення під їхнім пильним оком та прицілом.
 

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
Герої з нулів...
Старший солдат Назар із незвичним для України прізвищем Мялікгулиєв – український туркмен. Або, точніше, як говорить він сам: «Я – українець, батько туркменом був…». Номер обслуги кулеметного відділення воює вже не перший рік. І старший брат теж воює. 29-річний Назар – в одній із гірсько-штурмових, Арслан, якому вже 32 – у механізованій бригаді. Батько хлопців, етнічний туркмен Курбангельди Мялікгулиєв служив строкову службу в українському Криму. Там і познайомився з майбутньою дружиною, яка проходила стажування на військовому заводі, і після його звільнення в запас молоде подружжя переїхало з Балаклави на Тернопільщину. У шкільні роки Назар захопився поезією. Писав вірші й збирав гроші на видання збірок. І йому це вдалося: у 2011-му світ побачила перша, яку автор назвав «Критик». У 2014-му видав другу – «До народу». Закінчивши школу, Назар років вісім працював у лісництві. З перервою на військову службу – у 2008-10 роках він проходив службу за контрактом у 19-ій ракетній бригаді в Хмельницькому. Спочатку був механіком-кулеметником, згодом – механіком тактичних ракет. Він був призваний за третьою хвилею мобілізації та потрапив до 24-ї бригади – тоді ще не Королівської, а «Залізної». Був призначений на посаду, схожу з його ВОСом – стрілець-зенітник ПЗРК «Ігла-1».
У складі батальйону зенітник пройшов у 2014-му бої під Кримським, а в 2015-му – в районі Тошківки, Оріхового, Новотошківського. Згодом батальйон було передано до складу новоствореної 53-ї окремої механізованої бригади, в якій командир відділення зенітного ракетного взводу старший солдат Мялікгулиєв і зустрів наказ про демобілізацію, встигши повоювати в авдіївській промзоні та нести службу на блокпості біля «Коксохіму».
Найважчим періодом своєї військової служби та воєнної біографії солдат вважає той час, коли воював поблизу Кримського.
– У той час були дні, коли російські «Гради» крили нас до 17 разів протягом доби, – згадує Назар. – І по самому селу, і по позиціях бригади… І тоді, і пізніше полягло чимало побратимів – справжніх чоловіків, друзів, патріотів…
Якось бійці везли на МТ-ЛБ продукти на 31-й блокпост – везли під безперервним обстрілом. На зворотному шляху по них вдарили БМ-21 «Град».
– Ми утрьох їхали, – говорить він. – Я зі своєю «Іглою», командир відділення і механік-водій. Почали вибухати реактивні снаряди, я кричу мехводу: «Зупинися!», а він не чує… Довелося бити його кулаком по касці… Укрилися в посадці – після «Градів» почали працювати САУшки… Близько півтисячі снарядів по цій посадці викинули – дерева покосило, а половина снарядів геть не розірвалися! Ну, і нам повезло, не зачепило…
Рік після демобілізації Назар був удома. За цей час на малій Батьківщині разом із нинішнім побратимом Сашком Бойком та ще двома атовцями створили громадську організацію «Спілка ветеранів АТО Теребовлянщини».
Взагалі, вдома він перебуває одразу в чотирьох організаціях: є членом Тернопільської обласної організації Спілки письменників України, першим заступником голови теребовлянського відокремленого підрозділу громадської організації «Спілка бійців АТО та волонтерів «Сила України», а також членом Теребовлянського районного об’єднання «Просвіта» і громадської організації «Меморіал».
У серпні 2016-го ветеран пройшов навчальні збори резерву в 14-ій окремій механізованій бригаді на посаді навідника великокаліберного кулемета ДШК. Ну, а у грудні повернувся до війська. Вдома, як зізнається хлопець, було психологічно важко, коли на сході України продовжувалася війна…
Свій перший контракт Назар відслужив у складі 44-ї окремої артилерійської бригади на Луганщині. На той час артилерія вже знаходилася в районах відведення відповідно до Мінських домовленостей. Втім, вона була відведена, але від того не менш небезпечна для ворога.
Адже коли окупанти нахабніли й відкривали вогонь по українських підрозділах і населених пунктах із заборонених калібрів, відповідь була завжди адекватною. Влітку 2017 року Назар звільнився. Далі у 2019 році він уклав знову новий контракт вже у 54-ій окремій механізованій бригаді. Воював на Луганщині. Знову починав зі стрільця-зенітника і знову дослужився до командира відділення. Після закінчення контракту півроку побув удома, відпочив та попрацював по господарству, і знову пішов воювати. Цього разу – вже до гірсько-штурмової бригади, став одним із «едельвейсів». Тоді брати Мялікгулиєви щойно поховали батька, тож удома взагалі не сиділося, настрій не той був…
Наразі Назар боронить землю на узбережжі Азовського моря. Тут дещо інакші й погодні умови, ніж на іншій частині Донбасу, та й раніше йому не доводилося тут бувати. Але швидко призвичаївся. Хоча на початку лютого морози навіть у Маріуполі сягали позначки у – 20 градусів, а в степах, на узбережжі, було ще холодніше, пережили й це. Дошкуляють ворожі снайпери й квадрокоптери, що заходилися скидати гранати на наші позиції, нерідко ворог застосовує міномети калібру 82 мм, станкові та автоматичні станкові гранатомети, так звані «перекрути», коли через перехідник до пострілу для РПГ прикручується міна, проте хлопці надійно утримують свої позиції.
Невдовзі розпочнеться весна, умови ведення бойових дій зміняться – знову з’явиться «зеленка», на зміну снігу неодмінно прийдуть дощі, а слідом за ними – й посуха. Та воюють українські захисники вже не перший рік – до всього звикл

Изображения:
 

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
30 окрема механізована бригада ім. князя Костянтина Острозького
- Я не змогла залишатись осторонь в своєму спокійному місті, в той час, коли сотні молодих хлопців та дівчат ціною власного життя тримають мирне небо над моїм домом, - говорить санітарний інструктор медичного пункту 30 ОМБр ім. князя Костянтина Острозького сержант Іоселевич.
Розуміючи, що навики та вміння медичного працівника значно цінніші на війні, аніж в лікарні на мирній Черкащині, а це понад 25 років стажу, Оксана Юріївна не вагаючись звернулась до військкомату, і вже за якийсь час її відправили для проходження військової служби за контрактом до нашої бригади. В першому механізованому батальйоні, який постійно виконує завдання на лінії бойового зіткнення, Юрівна, як називають її хлопці, з 2016 року.
Після закінчення першого контракту в житті Оксани, було декілька місяців невеличкого перериву, так би мовити морально «відпочити від служби».
- Перебуваючи вдома, чую по телебаченню, що на напрямку де стоять мої хлопці обстріли, і є поранені. Я задаю собі питання: - «Чому я не там? Я ж там потрібна! Душа щемить, що я не поряд з ними».
- Буває, вдома, ідеш по вулиці, люди розслаблені, спокійні, я в цей момент думаю, про наших військових, які в той час в окопах роблять все для того, щоб більша частина країни жила спокійно.
Оксана Юріївна повернулась служити до свого батальйону, хоча була можливість піти в тилові частини.
- Звісно умови праці та й сама робота в мирному житті і на передових позиціях відрізняються, проте тут відчуваєш, що ти потрібна хлопцям, які тобі довіряють. Колеги з якими я працювала в лікарні досі здивовані, що проміняла білий халат і туфлі на форму та різні малосприятливі умови на передовій.
Згідно указу президента України №160/2018 Іоселевич Оксану Юріївну нагороджено медаллю «За військову службу Україні».
- Для мене було несподівано, спочатку думала, що пожартували. Але мені приємно, що на мою роботу звернули увагу і представили до такої нагороди. Та найвищою нагородою для мене є життя та здоров’я наших хлопчиків, наших захисників, - злегка тремтячим і небайдужим голосом говорить наш медик, - і я дуже щаслива, що можу допомогти.
Завжди компетентна у своїй роботі, уважна до пацієнтів та доброзичлива до людей, Оксана Юріївна ніколи не скаржиться на побутові умови, в яких доводиться інколи перебувати на війні, вона просто тихо робить своє діло у нашій спільній справі.
- Мрію, щоб в Україні закінчилась війна, повернутись додому до дітей, знати, що всі живі, всі здорові, з думкою, що все спокійно!
 

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
24 ОМБр імені короля Данила, прес-служба
Джеміль Ізмаїлов навесні 2017 року закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Сьогодні, у 24 роки, він вже командир батальйону 24 ОМБр імені короля Данила.
– Сам я з Криму. Сімферопольський район. Село міського типу Молодіжне. Уся сім’я залишилась там. А я – у 2017 році закінчив львівську академію сухопутних військ. Від того часу – на передовій.
 

жестянщик

ветеран форуму
надійна команда
24 ОМБр імені короля Данила
В 24 ОМБр імені короля Данила велику кількість завдань, нарівні з чоловіками, виконують жінки-військовослужбовці. З початком війни кількість посад, які вони можуть обіймати, значно збільшилась. В Королівській бригаді кожна може знайти собі справу до смаку: від ведення бухгалтерського обліку та діловодства, до посад санітарних інструкторів та командирів бойових машин піхоти. Вогнева підготовка жінок є невід’ємною частиною навчань, адже кожна з них є бойовою одиницею, яка за необхідності муситиме прикривати спини побратимів під час ведення бойових дій.

 
Зверху