Клещенко Д.М.
Мисливець
Вступив я до лав УТМР у 2005 році. І мене в товариство не привів ніхто: ні дід, ні батько, ні хтось із знайомих. Батько ніколи не тяготів до полювання — він більше був по поплавочній риболовлі. А дід хоч у молодості й полював, але вже давно цю справу полишив. Не чекаючи, коли мені стукне 21, пішов у товариство сам.
Як зараз пам’ятаю, зустрів мене тодішній голова — Смолін Анатолій Олексійович. Цікава людина, відкрита і по-батьківському мудра. Після співбесіди та короткого екзаменування мене направили до лісгоспу на складання іспиту на посвідчення мисливця. Трохи побігавши та понервувавши, отримав-таки заповітні документи. До первинного мисливського колективу був приписаний формально, оскільки там, де я працював, мисливців не було, тож і наставляти мене було кому.
Так і почалося моє мисливське життя, де в полі я самостійно здобував науку. До цього книжок про полювання прочитав багато і мав чималий багаж знань, але жодна книжка не дасть того досвіду, який дає поле…
Досвід приходить з досвідом. Багато робив помилок, за які й досі соромно, а незнайдена дичина й сьогодні пече докорами сумління.
Згодом прийшло розуміння, що й до чого. Як дитина, зростаючи, змінюється, так змінився й стиль моїх полювань. Вже не шукав я перспективних боліт, де в очереті сидітиме з десяток мисливців, а віддавав перевагу тихим плесам, де за ранок зробиш один-єдиний постріл… А може, й не зробиш, лише провівши качку стволами, так і не натиснувши на спуск. У полюванні для мене здобич ніколи не була наріжним каменем. Усамітнення на лоні природи — ось що мало справжній сенс. Скільки ж я зустрів світанків! І що цікаво — жоден не був схожим на інший…
Ми часто помічаємо цінність чогось лише тоді, коли це втрачаємо. І ця війна продемонструвала це в повній мірі. З початку повномасштабки наше Путивльське товариство закрилося. Спочатку я думав, що тимчасово, але виявилося — остаточно.
Колись, коли їздив до тещі на Полтавщину, один сезон платив внески в Полтавському УТМР. Але від початку війни я в Полтаві не був, і чи збереглися мої документи там — хтозна.
У китайців є прокляття: «Щоб ти жив в епоху змін». Оце ми його зараз і стараємося перемолоти. Фізично. Психологічно. Морально.
Раніше серпень був періодом передчуття свята, а зараз — періодом додаткового болю і смутку. Звісно, розумом ти все це осягаєш, але душа, як та лягава, уперто тягнеться в поля — за тими ароматами, звуками, за тими митями, коли серце завмирає…
Отак і лежать зараз переді мною три членські квитки УТМР: прадіда, діда і мій.
І німим докором вкладиш до мого мисливського квитка говорить, що останній свій внесок я зробив у січні двадцять другого…
Як зараз пам’ятаю, зустрів мене тодішній голова — Смолін Анатолій Олексійович. Цікава людина, відкрита і по-батьківському мудра. Після співбесіди та короткого екзаменування мене направили до лісгоспу на складання іспиту на посвідчення мисливця. Трохи побігавши та понервувавши, отримав-таки заповітні документи. До первинного мисливського колективу був приписаний формально, оскільки там, де я працював, мисливців не було, тож і наставляти мене було кому.
Так і почалося моє мисливське життя, де в полі я самостійно здобував науку. До цього книжок про полювання прочитав багато і мав чималий багаж знань, але жодна книжка не дасть того досвіду, який дає поле…
Досвід приходить з досвідом. Багато робив помилок, за які й досі соромно, а незнайдена дичина й сьогодні пече докорами сумління.
Згодом прийшло розуміння, що й до чого. Як дитина, зростаючи, змінюється, так змінився й стиль моїх полювань. Вже не шукав я перспективних боліт, де в очереті сидітиме з десяток мисливців, а віддавав перевагу тихим плесам, де за ранок зробиш один-єдиний постріл… А може, й не зробиш, лише провівши качку стволами, так і не натиснувши на спуск. У полюванні для мене здобич ніколи не була наріжним каменем. Усамітнення на лоні природи — ось що мало справжній сенс. Скільки ж я зустрів світанків! І що цікаво — жоден не був схожим на інший…
Ми часто помічаємо цінність чогось лише тоді, коли це втрачаємо. І ця війна продемонструвала це в повній мірі. З початку повномасштабки наше Путивльське товариство закрилося. Спочатку я думав, що тимчасово, але виявилося — остаточно.
Колись, коли їздив до тещі на Полтавщину, один сезон платив внески в Полтавському УТМР. Але від початку війни я в Полтаві не був, і чи збереглися мої документи там — хтозна.
У китайців є прокляття: «Щоб ти жив в епоху змін». Оце ми його зараз і стараємося перемолоти. Фізично. Психологічно. Морально.
Раніше серпень був періодом передчуття свята, а зараз — періодом додаткового болю і смутку. Звісно, розумом ти все це осягаєш, але душа, як та лягава, уперто тягнеться в поля — за тими ароматами, звуками, за тими митями, коли серце завмирає…
Отак і лежать зараз переді мною три членські квитки УТМР: прадіда, діда і мій.
І німим докором вкладиш до мого мисливського квитка говорить, що останній свій внесок я зробив у січні двадцять другого…
