Нажаль більшість українців досі вважають 9 травня святом "дня перемоги". За українську націю радіти немає підстав, так як українці лишились з тою самою диявольською системою влади, яка до середини 50-х років продовжувала винищувати борців за волю України як в Україні так і за її межами, коли в нас був Голодомор 32-33-х років, та після війни у 46-47-ому, вчиненими тими „визволителями” України як нам твердили і продовжують твердити. 6 млн. Українців у складі радянської армії причетні до повалення нацистського режиму. Із поваленням нацизму вони свідомо чи не свідомо остаточно вкорінили на території України комуністично-репресивну антиукраїнську ідеологію, продукти якої ми відчуваємо і досі. Якщо сучасні керівники Німеччини, Італії та Японії усвідомили прорахунки своїх попередників, і для того щоб впливати на світ вони замість використання „заліза і меча” вправно використовують науково-технічний реванш, то сучасні керівники пострадянського табору не зробили і досі належних висновків. Досі не відбувся суд над злочинами комунізму та заборона комуністичної ідеології як людиноненависницької в Україні. Таким чином після розвалу СРСР не провівши люстрації влади, бувші комуністичні діячі змінивши колір та назву, отоваривши радянську касу, узурпували владу в Україні. Замість того, щоб дбати про розвиток Національної Держави, вони навпаки роблять все можливе для дискредитації національних сил та недопущення українців до влади. Сьогоднішній парадокс полягає у тому, що ті герої, завдяки яким ми сьогодні маємо незалежну державу із їхнім синьо-жовтим прапором та тризубом, керівництво цієї держави паклюжить їхню пам’ять.
Сьогодні складається таке враження, що вина вояків УПА не в тому, що вони воювали проти нацистських та большевицьких загарбників, вина їх у тому, що кожен вояк УПА давав присягу на вірність не Сталіну чи Гітлеру, а українському народові. Що тепер цей український народ, зросійщений та зомбований московськими партіями в Україні, продовжує до сьогоднішнього дня паклюжити святу пам’ять та героїчні вчинки вояків Української Повстанської Армії.
Не можна мовчати, коли українську націю звинувачують в колябораціонізмі. Як могло таке статися, що в 1941 році українці зустрічали німців із хлібом та сіллю? Чи маємо ми моральне право судити їх за це? Чи не варто осудити ту нелюдську комуністично-репресивну машину, яка довела до того, щоб українці шукали допомоги від німців? Тому висновок один - українцям ніколи не було притамане таке явище як колябораціонізм, вони лише завжди шукали слушної та зручної нагоди використати одну силу проти іншої, щоб в кінцевому результаті мати свою омріяну Національну Державу.Тому 9 травня повино стати для України днем жалоби за 6 млн. Українців, які воювали в лавах червоної армії, та за всіма українцями, що постраждали від людиноненависницьких тоталітарних режимів.
14 жовтня має стати державним святом української зброї. Саме в цей день, а не на 9 травня повино проходити вшанування українських ветеранів за незалежну Національну Державу.
