Для того, щоб пояснити яким чином у тварин з'являються і закріпляються фенотипічні себто «зовнішні» особливості слід зайти на поле популяційної генетики і якщо розглядати питання детально, то це практично половина курсу годин так на 40. Втім, якщо дуже скоротити і спростити, то вийде таке:
1. Усі живі істоти мають певний набір ознак, які можуть проявитися в певних межах, що залежить від сукупності впливів з боку навколишнього середовища, і це стосується багатьох, якщо не всіх зовнішніх ознак. Приклад — сіамська кицька, що живе у добре опалюваному приміщенні матиме забарвлення кремове, а та саме тваринка, що живе у холоді матиме темне, ледь не чорне забарвлення.
2. В залежності від зовнішніх умов та саме ознака може бути як корисною, так і шкідливою. Приклад — заєць біляк, що змінює забарвлення хутра взимку на білий, десь на Запоріжжі просто не виживе. Ну просто немає у нас снігу взимку. Мутація, що попереджує таку зміну забарвлення теоретично могла б дозволити таким зайцям опанувати південь України.
3. Ознаки фенотипічні визначаються генетикою, у ссавців набори хромосом (два у кожної особини) отримуються від мами й від тата, прояв цих ознак залежить у найпростішому випадку (один ген — одна ознака) залежить від того, який саме білок буде експресовано (варіант від мами, від тата, чи обидва) і який з них буде проявлятися. Простий приклад, у домашньої киці колір хутра визначається зчепленим зі статевою хромосомою геном, відповідно кіт, у якого є чоловіча Y-хромосома і жіноча Х-хромосома, може бути чорним, або рудим, адже ген кольору знаходиться саме у Х-хромосомі, кішка ж має дві жіночі Х-хромосоми і може відповідно мати черепахове забарвлення.
З чорно-бурими лисами теж досить просто, колір хутра визначається комбінацією двох генів — один кодує чорний колір хутра, другий — рудий. Чорнобурка це простий випадок меланізму, забарвлення таких лис гуляє від коричневого до чорного, при чому в різному віці може відрізнятися в однієї й тієї ж тваринки. Найчастіше це ознака прояву рецесивного гена, що відповідає за рудий колір, у природній популяції лисиць рецесивний ген не особливо і поширений, тому й проявляється (чорнобурістю) не особливо. Ситуація приблизно така, як у людей з дальтонізмом, у популяції варіант є, але проявляється досить не часто.
4. Поширення генів у популяції, навіть тих рецесивних алелей, що проявляються найнеприємнішим чином відбувається завдяки випадковостям на початку та підкорюється статистичним обрахуванням тоді, коли вже добряче розійшлося по популяції.
5. Багато генів має кілька проявів у фенотипі, наприклад виловухість у котів деяких порід пов'язана з проблемами серцево-судинної системи, а блакитні очі білих котів — з глухотою. Загалом один ген — один прояв, це скоріше виняток повно ознак, які визначаються цілою купою генів, скажімо зріст людини визначається більш ніж десятком генів.
Я можу продовжувати ще довго, якщо цікаво, можемо розібратися більш детально.
Порушення пігментації зовнішніх покровів зустрічається у багатьох тварин. Найвідоміші та поширені у культурі образи меланістів диких кішок, відомих як "пантери" та альбіносів-рептилій, таких, як змії та крокодили. Насправді обидва цих явища досить поширені у природі та відомі у багатьох видів. У мисливській фауні найлегше знайти такі аномалії у лані. За різними підрахунками до десятої частини усіх малюків лані (в окремих популяціях) народжуються з цим відхиленням. До речі, така кількість відхилень багато чого говорить про стан популяцій і генетичне різноманіття цієї тварини. Потрібно зазначити, що ступінь втрати пігментації може бути різною, тож лань на долученому фото не є повною мірою альбіносом. У цієї тварини не повністю відсутня пігментація, світла лише шкіра. Така тварина має набагато більше шансів до виживання, ніж справжній альбінос. Нам доводилося відмічати альбіносів та міланістів серед зайців, диких качок, фазанів тощо, однак, зафіксувати на фото таких тварин вдається не завжди. Пропонуємо в цій темі ділитися фотографіями таких тварин.
