Байку кажете, їх є у мене...
Було то дуже давно, коли я був трішки меншим за метр і були білі кудрі, але в душі я вже був справжнім мисливцем та рибалкою.
Одного теплого літнього дня, маленького Анатолія, готуючись до свята, покупали, одягли в чистесенький одяг і наказали штивенько сидіти на лавці біля двору. Все так і було і я сидів і радів...
Та ось, один з колгоспних водіїв, проходячи повз мене спитав:
- Только, а чого це ти сидиш? Он Тетяна в канаві вже відро раків наловила. (Канава - рівчак посередині вулиці де я жив, в якому навіть в саму жаринь, вода не висихала. Тетяна - сусідка, майже однолітка.)
Така інформація була як бальзам для справжнього рибака та мисливця...
Не вагаючись ані секунди, я рвонув до рівчака, де почав нишпорити по дну руками в пошуках раків. Води було вище коліна і в деяких випадках коли траплялась підозра про ДУУУУЖЕ ВЕЛИКОГО РАКА, приходилось ниряти... Крім каміння, нічого не було. Але, надія вмирає останньою.
Ви всі пам'ятаєте, що мене готували до свята і був біленький, кудрявий і чистенько одітий.
Від цього заняття мене відірвала мамина подруга яка жила далі за ямою і була чисто одягнена бо йшла на те свято де наша сім'я теж повинна БУЛА бути.
- Ой дитя, та шож ти робиш.
Закричала вона після того як я винирнув з багнюки.
- Раків ловлю...
- І що, є щось?
І в цей момент, я вловив мотузку, яку розкрутив над головою і жбурнув...
І требаж було так вцілити (то вже давались в знаки таланти влучного мисливця) що та мотузка швакнула тітку прямо по грудям, по чистому, святковому платтю.
Був відловлений з багнюки і за вухо доставлений до батьків...
Що тоді почалось...
Сльози і крик, погрози Батька що буду вкинутий до пральної машини, мої сльози з благанням що я більше не буду...
Тих раків мені батьки згадують і нині.
Ось так відбувалось становлення молодого рибалки та мисливця.
