Що таке цівка рушниці
- Автор теми Hovarf
- Дата створення
Цівка – це ствол!
Десь приблизно з початку 2000-х років в українському інформаційному просторі стали набагато частіше з’являтися різної форми «неологізми», які, як вже згодом стало зрозуміло, вносилися в україномовне середовище здебільшого так званими мовними «неофітами» (тут не йдеться про політику телевізійного каналу СТБ, де ведучі користувалися правописом 1928 року). Особливо постаралися на цьому фронті різного роду коментатори з телевізійного каналу одного відомого скоробагатька-«кондитера». Можливо, нічого поганого в цьому процесі й не було б, адже мова - це живий організм, який розвивається та змінюється, але саме з того часу більшість українців розучилися звично (нормально?..) вітатися, й це було схоже на якусь жахливу епідемію. От згадайте оте сумнозвісне «доброго дня» та «доброго вечора»… Мабуть, і сьогодні знайдеться чимало людей, які щиро вважають таку форму вітання споконвічно українською та єдино вірною. Зрештою, нічого негативного в ній і немає, якби не один «нюанс» – до того часу в філологічному середовищі віталися «добрий день», «добрий вечір», але «доброго ранку» і, зрештою, мовознавець світлій пам’яті Олександр Данилович Пономарів таки розставив тут усе на свої місця, вказавши на цю поширену помилку. Врешті, якщо подобається людині таким чином привітатися – на здоров’я, адже в нас є ціла купа різновидів привітань, той же «салют, хлопчику». Але чи доречні вони у вустах радіо- і теледикторів…
Варто зазначити, що такі феномени виникали не лише у філологічному середовищі. Наприклад (або, можливо, я чогось тут не знаю чи не зміг докопатися до причини), десь приблизно в цей же період початку 2000-х нашу козулю (або косулю) – косулю європейську (Capreolus capreolus, Linnaeus, 1758) - в інформаційному просторі стали вперто обзивати «сарною європейською». Можу з обережністю стверджувати, що ця остання назва почала використовуватися в середовищі галицьких біологів і спочатку сприймалася більшістю, як така собі містечкова назва з причини польських впливів, але… З 2002 року - це вже офіційна назва нашої косулі! Не знаю, що поганого хтось знайшов у дефініції «козуля», але донедавна я щиро вважав що «сарна, серна (Rupicapra rupicapra, Linnaeus, 1758) - це гірська коза з невеликими, загнутими на кінцях рогами», яка й близько не схожа на найменшого оленя, косулю, та ще й більше – вона належить до зовсім іншої родини - «бикових». Що важливо, ця назва (сарна) є у старих словниках, тобто це давня українська назва дикої тварини. Для чого було її переназивати? Що це, бажання «наслідити» в історії чи щось інше?.. Можливо, хтось із наших читачів більш втаємничений у цю історію, редакція з радістю продовжить цю тему. Тож приєднуйтеся до дискусії.
Ще однією неоковирною інновацією став нещодавній заклик певної невеликої групи мисливської спільноти відмовитися від вживання давнього мисливського напуття – «ні пуху, ні пера!». Пояснюють вони свою позицію релігійними мотивами, натомість пропонують замість класичного побажання вживати форму «многа стріч!». Можете самі оцінити естетичну привабливість цього фразеологічного звороту, але зверніть увагу, до всього іншого він ще й суперечить смислу та духу нашого класичного побажання й дуже вже скидається на якесь «церковно-російське» гасло. Проте, з огляду на попередню історію, мабуть, не варто ігнорувати такі віяння, інакше агресивна меншість зможе нав’язати всім свою думку, і потім уже буде пізно щось комусь доводити. Сьогодні всі пам’ятають історію з веганами, яких спочатку мали за таких собі міських божевільних. Минуло зовсім небагато часу, і сьогодні вони вже диктують свою політику та моду для більшості.
А щодо «недружності» нашого побажання «ні пуху, ні пера», так хочеться нагадати, що українські мисливці тут не унікальні, й подібні ноти є в багатьох мисливських культурах (можна говорити про певний тренд), зокрема європейських мисливських спільнотах. Наприклад, німецькі мисливці взагалі бажають своїм колегам перед мисливським виходом поламати всі ноги на полюванні…
Хочу зауважити, що загалом досить нескладно доводити постулати, посилаючись на якісь доступні всім тлумачні джерела або загальновизнані документи. А ось коли знаходиться якийсь пробіл, який потрібно заповнювати доказами, яких немає… Так, це досить непросто, адже потрібно знайти принаймні кілька аргументів для підтвердження вірності або принаймні розуміння, якщо не в більшості, то хоч якихось авторитетних осіб…
Не помилюся, якщо скажу, що українська збройова термінологія сьогодні тільки народжується. Точніше буде сказати відроджується, але… Дуже вже широка прірва лежить між поколіннями українців, які мали змогу називати свою зброю або її частини так, як це вкладалося в їхню власну мову та культуру, й сьогоднішнім нашим суспільством, яке знову має змогу володіти зброєю й потребою обзивати її відповідно до своїх знань, уявлення та вподобань. Хто сьогодні, хіба що крім дуже невеликої кількості фахівців, пам’ятає, що таке цингель, канонір або люфа…
В інформаційному просторі ситуація стала стрімко змінюватися тоді, коли в Україні власників засобів масової інформації на законодавчому рівні змусили, окрім звичного для більшості російськомовного варіанта газет та журналів, мати ще й українськомовну їх версію. Технічне втілення цієї вимоги сьогодні не становить якихось проблем для власників ЗМІ. Адже більшість із них стали просто «тупо» проганяти російськомовні тексти через комп’ютерні програми-перекладачі, на зразок «транслейт», абсолютно не заморочуючись про якість продукту для аборигенів. І не дивно, адже більшість аборигенів уже не відрізняють «усмішку» від «посмішки» й не знають, як заведено було вітатися в їхній мовній традиції, що вже тут питати за те, як по-їхньому назвати предмет, яким не мали права володіти не тільки їхні батьки, але й прадіди. Здається, це називають перерваністю традиції. Саме із цим мають проблему українці, зіткнувшись з потребою назвати по-своєму якусь зброю або її частини.
Колись давно, уперше зіткнувшись із випадком обзивання автором українського тексту «передньої, дерев’яної частини ложа рушниці» – «цівкою», я відчув, що щось тут не так… Кажуть, в інтернеті є все. Але вичерпної відповіді на своє запитання я тоді не знайшов. Принаймні академічний одинадцятитомний словник констатував, що «цівка» – це (між усім іншим) «СТВОЛ рушниці або іншої вогнепальної зброї. Придавив [Юріштан] цингель лівої цівки - підняв курок. Почав підіймати правий курок, натиснув цингель і - гримнув вистріл лівої цівки! Куля в'їлася десь у землю (Хотк., II, 1966, 289); // Передній отвір ствола такої зброї. Литка розігнув спину, випростався й рвонувся до одчинених дверей. Але, зустрівши цівку гвинтівки, він злякано став (Епік, Тв., 1958, 312); Так чи так - життя її пропаще. Вона нащупала своє серце і приставила… холодну цівку нагана (Панч, В дорозі, 1959, 194)».
Отже, якщо «цівка» - це «ствол», що підтверджує академічний словник, то ця назва ніяк не може стосуватися «передньої дерев’яної частини ложа рушниці». Правильно? А що ж ми маємо віднедавна в українськомовному збройовому медіасередовищі? А там… Продавці зброї, ремонтні майстерні, профільні журнали, та практично всі (за винятком газети «Полювання та риболовля») називають «цівкою», тобто стволом, цю саму дерев’яну (пластикову) частину ложа. Як таке могло статися? Елементарно, все через згадувану вище перерваність української збройової традиції. Назва просто випала з використання, а замість неї за потреби використовували російський варіант, який, до речі, є запозиченням з української мови, який, як і багато інших мисливських термінів, прийшли в російську саме від нас, українців. «Ців’я» - погодьтеся, що абсолютно логічно назвати так деталь, яка є під цівкою й за яку беруться рукою під час стрільби, щоб не обпектись об гарячу цівку. Але проблема! Тепер цієї назви немає навіть у найавторитетніших словниках.
Сказати чесно, я був приємно здивований, зустрівши цю дефініцію у робочих документах наших військових. Так, саме у них цей термін зберігся й вони ним широко послуговуються, наприклад, у Настанові зі стрілецької справи… Міністерства оборони України. Також я знайшов цю дефініцію в сучасних документах патентів на різного роду винаходи для зброї. Як стверджує наш постійний автор В’ячеслав Артеменко, який давно вже пише на збройові теми, в старій українській художній літературі трапляється ця дефініція, зокрема у творах Панча, Гната Хоткевича…
І ще, що стосується словників. Колись траплявся мені на очі український словник мисливських термінів, здається, десь так він називався. Тоненька така книжечка, видана на початку 1990-х під редакцією, здається, трьох авторів. З одним із цих авторів я мав змогу бути не те що знайомим, а просто кілька разів спілкувався, він у той час був функціонером в головному офісі УТМР і зовсім не говорив українською. Не знаю, яким був його особистий внесок у фундацію цього словника, але саме у ньому «цівку» помилково трактували не як «ствол», а саме як «ців’я».
Якщо хтось з читачів має якісь заперечення чи думки щодо порушеної теми, редакція буде рада продовжити цю розмову на наших сторінках. Тож долучайтеся.
Станіслав Синчук, редактор газети «Полювання та риболовля»
Десь приблизно з початку 2000-х років в українському інформаційному просторі стали набагато частіше з’являтися різної форми «неологізми», які, як вже згодом стало зрозуміло, вносилися в україномовне середовище здебільшого так званими мовними «неофітами» (тут не йдеться про політику телевізійного каналу СТБ, де ведучі користувалися правописом 1928 року). Особливо постаралися на цьому фронті різного роду коментатори з телевізійного каналу одного відомого скоробагатька-«кондитера». Можливо, нічого поганого в цьому процесі й не було б, адже мова - це живий організм, який розвивається та змінюється, але саме з того часу більшість українців розучилися звично (нормально?..) вітатися, й це було схоже на якусь жахливу епідемію. От згадайте оте сумнозвісне «доброго дня» та «доброго вечора»… Мабуть, і сьогодні знайдеться чимало людей, які щиро вважають таку форму вітання споконвічно українською та єдино вірною. Зрештою, нічого негативного в ній і немає, якби не один «нюанс» – до того часу в філологічному середовищі віталися «добрий день», «добрий вечір», але «доброго ранку» і, зрештою, мовознавець світлій пам’яті Олександр Данилович Пономарів таки розставив тут усе на свої місця, вказавши на цю поширену помилку. Врешті, якщо подобається людині таким чином привітатися – на здоров’я, адже в нас є ціла купа різновидів привітань, той же «салют, хлопчику». Але чи доречні вони у вустах радіо- і теледикторів…
Варто зазначити, що такі феномени виникали не лише у філологічному середовищі. Наприклад (або, можливо, я чогось тут не знаю чи не зміг докопатися до причини), десь приблизно в цей же період початку 2000-х нашу козулю (або косулю) – косулю європейську (Capreolus capreolus, Linnaeus, 1758) - в інформаційному просторі стали вперто обзивати «сарною європейською». Можу з обережністю стверджувати, що ця остання назва почала використовуватися в середовищі галицьких біологів і спочатку сприймалася більшістю, як така собі містечкова назва з причини польських впливів, але… З 2002 року - це вже офіційна назва нашої косулі! Не знаю, що поганого хтось знайшов у дефініції «козуля», але донедавна я щиро вважав що «сарна, серна (Rupicapra rupicapra, Linnaeus, 1758) - це гірська коза з невеликими, загнутими на кінцях рогами», яка й близько не схожа на найменшого оленя, косулю, та ще й більше – вона належить до зовсім іншої родини - «бикових». Що важливо, ця назва (сарна) є у старих словниках, тобто це давня українська назва дикої тварини. Для чого було її переназивати? Що це, бажання «наслідити» в історії чи щось інше?.. Можливо, хтось із наших читачів більш втаємничений у цю історію, редакція з радістю продовжить цю тему. Тож приєднуйтеся до дискусії.
Ще однією неоковирною інновацією став нещодавній заклик певної невеликої групи мисливської спільноти відмовитися від вживання давнього мисливського напуття – «ні пуху, ні пера!». Пояснюють вони свою позицію релігійними мотивами, натомість пропонують замість класичного побажання вживати форму «многа стріч!». Можете самі оцінити естетичну привабливість цього фразеологічного звороту, але зверніть увагу, до всього іншого він ще й суперечить смислу та духу нашого класичного побажання й дуже вже скидається на якесь «церковно-російське» гасло. Проте, з огляду на попередню історію, мабуть, не варто ігнорувати такі віяння, інакше агресивна меншість зможе нав’язати всім свою думку, і потім уже буде пізно щось комусь доводити. Сьогодні всі пам’ятають історію з веганами, яких спочатку мали за таких собі міських божевільних. Минуло зовсім небагато часу, і сьогодні вони вже диктують свою політику та моду для більшості.
А щодо «недружності» нашого побажання «ні пуху, ні пера», так хочеться нагадати, що українські мисливці тут не унікальні, й подібні ноти є в багатьох мисливських культурах (можна говорити про певний тренд), зокрема європейських мисливських спільнотах. Наприклад, німецькі мисливці взагалі бажають своїм колегам перед мисливським виходом поламати всі ноги на полюванні…
Хочу зауважити, що загалом досить нескладно доводити постулати, посилаючись на якісь доступні всім тлумачні джерела або загальновизнані документи. А ось коли знаходиться якийсь пробіл, який потрібно заповнювати доказами, яких немає… Так, це досить непросто, адже потрібно знайти принаймні кілька аргументів для підтвердження вірності або принаймні розуміння, якщо не в більшості, то хоч якихось авторитетних осіб…
Не помилюся, якщо скажу, що українська збройова термінологія сьогодні тільки народжується. Точніше буде сказати відроджується, але… Дуже вже широка прірва лежить між поколіннями українців, які мали змогу називати свою зброю або її частини так, як це вкладалося в їхню власну мову та культуру, й сьогоднішнім нашим суспільством, яке знову має змогу володіти зброєю й потребою обзивати її відповідно до своїх знань, уявлення та вподобань. Хто сьогодні, хіба що крім дуже невеликої кількості фахівців, пам’ятає, що таке цингель, канонір або люфа…
В інформаційному просторі ситуація стала стрімко змінюватися тоді, коли в Україні власників засобів масової інформації на законодавчому рівні змусили, окрім звичного для більшості російськомовного варіанта газет та журналів, мати ще й українськомовну їх версію. Технічне втілення цієї вимоги сьогодні не становить якихось проблем для власників ЗМІ. Адже більшість із них стали просто «тупо» проганяти російськомовні тексти через комп’ютерні програми-перекладачі, на зразок «транслейт», абсолютно не заморочуючись про якість продукту для аборигенів. І не дивно, адже більшість аборигенів уже не відрізняють «усмішку» від «посмішки» й не знають, як заведено було вітатися в їхній мовній традиції, що вже тут питати за те, як по-їхньому назвати предмет, яким не мали права володіти не тільки їхні батьки, але й прадіди. Здається, це називають перерваністю традиції. Саме із цим мають проблему українці, зіткнувшись з потребою назвати по-своєму якусь зброю або її частини.
Колись давно, уперше зіткнувшись із випадком обзивання автором українського тексту «передньої, дерев’яної частини ложа рушниці» – «цівкою», я відчув, що щось тут не так… Кажуть, в інтернеті є все. Але вичерпної відповіді на своє запитання я тоді не знайшов. Принаймні академічний одинадцятитомний словник констатував, що «цівка» – це (між усім іншим) «СТВОЛ рушниці або іншої вогнепальної зброї. Придавив [Юріштан] цингель лівої цівки - підняв курок. Почав підіймати правий курок, натиснув цингель і - гримнув вистріл лівої цівки! Куля в'їлася десь у землю (Хотк., II, 1966, 289); // Передній отвір ствола такої зброї. Литка розігнув спину, випростався й рвонувся до одчинених дверей. Але, зустрівши цівку гвинтівки, він злякано став (Епік, Тв., 1958, 312); Так чи так - життя її пропаще. Вона нащупала своє серце і приставила… холодну цівку нагана (Панч, В дорозі, 1959, 194)».
Отже, якщо «цівка» - це «ствол», що підтверджує академічний словник, то ця назва ніяк не може стосуватися «передньої дерев’яної частини ложа рушниці». Правильно? А що ж ми маємо віднедавна в українськомовному збройовому медіасередовищі? А там… Продавці зброї, ремонтні майстерні, профільні журнали, та практично всі (за винятком газети «Полювання та риболовля») називають «цівкою», тобто стволом, цю саму дерев’яну (пластикову) частину ложа. Як таке могло статися? Елементарно, все через згадувану вище перерваність української збройової традиції. Назва просто випала з використання, а замість неї за потреби використовували російський варіант, який, до речі, є запозиченням з української мови, який, як і багато інших мисливських термінів, прийшли в російську саме від нас, українців. «Ців’я» - погодьтеся, що абсолютно логічно назвати так деталь, яка є під цівкою й за яку беруться рукою під час стрільби, щоб не обпектись об гарячу цівку. Але проблема! Тепер цієї назви немає навіть у найавторитетніших словниках.
Сказати чесно, я був приємно здивований, зустрівши цю дефініцію у робочих документах наших військових. Так, саме у них цей термін зберігся й вони ним широко послуговуються, наприклад, у Настанові зі стрілецької справи… Міністерства оборони України. Також я знайшов цю дефініцію в сучасних документах патентів на різного роду винаходи для зброї. Як стверджує наш постійний автор В’ячеслав Артеменко, який давно вже пише на збройові теми, в старій українській художній літературі трапляється ця дефініція, зокрема у творах Панча, Гната Хоткевича…
І ще, що стосується словників. Колись траплявся мені на очі український словник мисливських термінів, здається, десь так він називався. Тоненька така книжечка, видана на початку 1990-х під редакцією, здається, трьох авторів. З одним із цих авторів я мав змогу бути не те що знайомим, а просто кілька разів спілкувався, він у той час був функціонером в головному офісі УТМР і зовсім не говорив українською. Не знаю, яким був його особистий внесок у фундацію цього словника, але саме у ньому «цівку» помилково трактували не як «ствол», а саме як «ців’я».
Якщо хтось з читачів має якісь заперечення чи думки щодо порушеної теми, редакція буде рада продовжити цю розмову на наших сторінках. Тож долучайтеся.
Станіслав Синчук, редактор газети «Полювання та риболовля»
валентин 65
Мисливець
Когда и где Это было? Это как -мы сами назначили. Так давайте обозначим все как в Германии. Струйка-ствол -идиотизм. Извините.
Ну, це питання не до мене, а до наших мисливців минулих поколінь. На яких, до речі, ми повинні рівнятись і брати з них приклад. Інакше ми розгубимо те, що ще не розгубили. Керуючись іншомовними " новомодними" словами і впроваджуючи їх, на жаль, в нашу українську мову. Яка має безліч синонимів- відповідників цим термінам і виразам! Як говорив Геній: і чужому навчайтесь, і свого - не цурайтесь! Вчимо українську мову разом!