Під час голоду 1932–33 років рушниця допомагала вижити і мисливцю, і його сусідам. Згадувала про ті часи Надія Щока (1902 р. н., c. Єрковиці, Київщина): «Недалеко від нас була хата діда Чіпки – мав рушницю. А рядом на великих тополях жили ворони. Ото раненько вранці вийде, вистрелить: раз – і три-чотири ворони впаде. Завжди ділився з нами. Я ту ворону бігом обпатраю від пір’я, поріжу і в печі у горшку зварю суп. Добавляла туди трохи борошняного пилу та коріння лободи. Частину м’яса витягувала, солила – і в полотняну торбинку, ховала на чорний день, хоча вони усі були чорні. Людей у селі мерло дуже багато».
Згідно з політикою Кремля, українцям особливо й не треба було виживати, чи то гуртуватися, та ще й з рушницями – у 1933 році Всеукраїнська спілка мисливців і рибалок була ліквідована. Для частини спілчан це навіть було добре, бо чекісти почали у свої сфабриковані справи тягти ВУСМР. Так було щодо міфічної «повстанської організації в заповіднику Асканія-Нова». Головним «призначили» професора Володимира Станчинського. За версією «заплєчних дєл мастєров», він з колегами-вченими готували до повстання загони з членів ВУСМР та замах на Молотова і Ворошилова.
Починаємо знову з І з’їзду
В 1947 році у Києві Українське добровільне товариство мисливців і рибалок продовжило свою діяльність знову з І з’їзду, вже післявоєнного. Ухвалили Статут, вибрали голову Республіканської ради УТМР – фронтовика Радчука В.В. Матеріальна база – кілька майстерень з ремонту рушниць та 21 магазин з продажу мисливських та рибальських товарів. Кількість членів Товариства – 41 тисяча осіб.