Байки у костра.

NORD_10

ветеран форуму
надійна команда
***

Запорошило голову снігом,
І душі вже торкнулась зима.
Та ясніших, як про дитинство,
Більше спогадів в серці нема.

Там найдовшими дні здавались,
Величезним був Діда дім,
Де стою я на ганку в майці
І з гіллячок черешні їм…

Там зробив мені Дід першу вудку
По рушниці мій зріст заміряли,
Де я вірив в Бабусину казку,
Хліб, мов Сонце, з печі діставали.

Відійшли за Межу Дід та Баба,
Тай і Неньки уже немає,
Лиш стоїть сиротою хата,
І, напевне, мене дожидає.

На облізлі від фарби ворота,
Скочить лише сусідський кіт.
Промінь Сонця загляне в віконце
От і вивівся цілий рід…

Я відкрию скрипучу хвіртку,
Двір обкошу від бур'яну.
Посиджу на похиленій лаві
Всіх рідненьких своїх пом'яну…

Де б мене не носила Доля,
В ясний день, чи в нічну грозу,
В свій останній час, як на прощу –
На колінах сюди приповзу.


Стецько Гранчак, 2025
 

tyrist 1945

Тигр
***

Запорошило голову снігом,
І душі вже торкнулась зима.
Та ясніших, як про дитинство,
Більше спогадів в серці нема.

Там найдовшими дні здавались,
Величезним був Діда дім,
Де стою я на ганку в майці
І з гіллячок черешні їм…

Там зробив мені Дід першу вудку
По рушниці мій зріст заміряли,
Де я вірив в Бабусину казку,
Хліб, мов Сонце, з печі діставали.

Відійшли за Межу Дід та Баба,
Тай і Неньки уже немає,
Лиш стоїть сиротою хата,
І, напевне, мене дожидає.

На облізлі від фарби ворота,
Скочить лише сусідський кіт.
Промінь Сонця загляне в віконце
От і вивівся цілий рід…

Я відкрию скрипучу хвіртку,
Двір обкошу від бур'яну.
Посиджу на похиленій лаві
Всіх рідненьких своїх пом'яну…

Де б мене не носила Доля,
В ясний день, чи в нічну грозу,
В свій останній час, як на прощу –
На колінах сюди приповзу.


Стецько Гранчак, 2025
Сумно...
 

север

ветеран форуму
надійна команда
***

Запорошило голову снігом,
І душі вже торкнулась зима.
Та ясніших, як про дитинство,
Більше спогадів в серці нема.

Там найдовшими дні здавались,
Величезним був Діда дім,
Де стою я на ганку в майці
І з гіллячок черешні їм…

Там зробив мені Дід першу вудку
По рушниці мій зріст заміряли,
Де я вірив в Бабусину казку,
Хліб, мов Сонце, з печі діставали.

Відійшли за Межу Дід та Баба,
Тай і Неньки уже немає,
Лиш стоїть сиротою хата,
І, напевне, мене дожидає.

На облізлі від фарби ворота,
Скочить лише сусідський кіт.
Промінь Сонця загляне в віконце
От і вивівся цілий рід…

Я відкрию скрипучу хвіртку,
Двір обкошу від бур'яну.
Посиджу на похиленій лаві
Всіх рідненьких своїх пом'яну…

Де б мене не носила Доля,
В ясний день, чи в нічну грозу,
В свій останній час, як на прощу –
На колінах сюди приповзу.


Стецько Гранчак, 2025
Сильно. До щему. Дякую. Творіть!
 
Останнє редагування:

kef

Зброяр
20250115_160935.jpg

***

Запорошило голову снігом,
І душі вже торкнулась зима.
Та ясніших, як про дитинство,
Більше спогадів в серці нема.

Там найдовшими дні здавались,
Величезним був Діда дім,
Де стою я на ганку в майці
І з гіллячок черешні їм…

Там зробив мені Дід першу вудку
По рушниці мій зріст заміряли,
Де я вірив в Бабусину казку,
Хліб, мов Сонце, з печі діставали.

Відійшли за Межу Дід та Баба,
Тай і Неньки уже немає,
Лиш стоїть сиротою хата,
І, напевне, мене дожидає.

На облізлі від фарби ворота,
Скочить лише сусідський кіт.
Промінь Сонця загляне в віконце
От і вивівся цілий рід…

Я відкрию скрипучу хвіртку,
Двір обкошу від бур'яну.
Посиджу на похиленій лаві
Всіх рідненьких своїх пом'яну…

Де б мене не носила Доля,
В ясний день, чи в нічну грозу,
В свій останній час, як на прощу –
На колінах сюди приповзу.


Стецько Гранчак, 2025
 

NORD_10

ветеран форуму
надійна команда
***

В червневу теплу літню ніч,
Коли роки несуть безсоння,
Як добре скинути їх з пліч,
І перелізти підвіконня.

Пройтись по сонному селу,
Де ніжно пахне матіола,
І майже з кожного вікна,
Колись звучала радіола.

А в небі міріади зір,
Розкидані понад полями,
В житах ще перепел кує,
Повітря сповнене жнивами…

А стежка все веде ярком,
Туди, де сивий Буг парує,
І ледь відчутним холодком,
Він свіжість м’яти подарує.

В передранковий тихий час,
Зозуля закує раптово,
І пузо виверне карась,
Лиш на воді залишить коло.

А тиша, аж в вухах пищить,
Така лиш є перед світанком.
І перший промінь всіх вітає
З червневим теплим літнім ранком.

Стецько Гранчак, 2025
 

tyrist 1945

Тигр
***

В червневу теплу літню ніч,
Коли роки несуть безсоння,
Як добре скинути їх з пліч,
І перелізти підвіконня.

Пройтись по сонному селу,
Де ніжно пахне матіола,
І майже з кожного вікна,
Колись звучала радіола.

А в небі міріади зір,
Розкидані понад полями,
В житах ще перепел кує,
Повітря сповнене жнивами…

А стежка все веде ярком,
Туди, де сивий Буг парує,
І ледь відчутним холодком,
Він свіжість м’яти подарує.

В передранковий тихий час,
Зозуля закує раптово,
І пузо виверне карась,
Лиш на воді залишить коло.

А тиша, аж в вухах пищить,
Така лиш є перед світанком.
І перший промінь всіх вітає
З червневим теплим літнім ранком.

Стецько Гранчак, 2025
Файно!
 

1gena73

ветеран форуму
надійна команда
Молодець. Від мене теж "сумно" і "файно" :)
 

Степанович 2

Снайпер
Спогад - те, що минуло, закарбувалось, гріє душу і що не повернеш, тому і сумно.
Мрії - те, що вселяє надію, віру, заставляє жити і творити, до чого прагнеш. Там і веселіше.
 

NORD_10

ветеран форуму
надійна команда
***

Весна вже в самому розмаї,
Буяють трави, квітне сад,
І на порозі з ніг збиває
Той найп’янкіший аромат.

Лише на світ благословилось,
Ще й досі соловей співа,
Але в льотках заворушилось,
Та перша бджілка на жнива.

За нею інші – друга, третя,
Мов хто на нитку нанизав,
Тягнулись з вуликів до неба
Їм Сонця промінь бронзи дав.

У вранішнім рожевім Сонці,
Сади стоять, немов пожар,
У кожній квітці, аж не денці
Духмяний схований нектар…

Кипить робота, аж до ночі,
За гору Сонце – стихне лет,
Та в вуликах найголовніше –
З нектару скоро стане мед…

Ці світлі спогади дитинства,
Частіше пам’ять надсилає,
Над вуликом схилився Батько
І рамку золота тримає…


Стецько ГРАНЧАК, 2025
 

NORD_10

ветеран форуму
надійна команда
нашим Дідам та Бабусям присвячується...

***

Як пахнуть пахнуть вишні у саду…
Які ж рясні червневі роси
Прим"ять отаву молоду,
Там де дівча ходило босе…

Де Сонця промінь, мов хірург,
Порізавши початок ранку,
Там я торкався ніжних рук,
І цілував їх на світанку…

А потім свято на Івана,
І в серці клекотить завзяття,
І вже разом , моя кохана,
Ми летимо через багаття…

Жнива… і серпень незабаром,
Як зараз хороше мені,
Заходить вечір і пожаром,
Палахкотять робочі дні.

Ти поруч. Ми з тобою разом.
В труді, в роботі – повсякчас,
Хоча не бачимося часом,
Так вечір поєднає нас.

Скоріш бо осінь… Серце рветься,
Шоранку знов прийти в цей сад
Те почуття коханням зветься
І нам нема шляху назад!

Опало листя…голі віти
Де зелень- буйний щит отав?
Але несу весільні квіти,
Бо час одруження настав…

В веселій рідній Україні,
Все встелено було садами,
І дякуючи тому, нині
Цей вірш з’явився перед вами…


Стецько Гранчак, 2025
 
Останнє редагування:
Зверху